Голова Ради резервістів Сухопутних військ ЗСУ Іван Тимочко заявив, що у випадку реальної підготовки Білорусі до агресії проти України можливі превентивні удари. Йдеться не про гіпотетичні політичні заяви, а про реакцію на концентрацію сил чи ознаки підготовки наступальних дій.
Фактично це означає принципову зміну українського підходу після подій 2022 року. Тоді Росія використала територію Білорусі як плацдарм для атаки на Київ, а Україна до останнього уникала сценарію прямого удару по білоруському напрямку. Тепер у Києві дають зрозуміти: другого такого вікна для Кремля не буде.
Тимочко наголошує, що сама Білорусь географічно погано пристосована для великого наступу. Лісиста та болотиста місцевість більше підходить для оборони, ніж для масштабних маневрових операцій. Крім того, країна не має достатньої стратегічної глибини для тривалої війни.
За попереднім аналізом «Дейком», нинішня роль Білорусі у війні дедалі більше зводиться не до реальної загрози нового фронту, а до інструменту постійного психологічного та військового тиску на Україну і НАТО.
Саме тому Росія продовжує підтримувати напругу навколо північного напрямку — через навчання, ротацію військ, ядерну риторику та інформаційні сигнали. Навіть без великого наступу це змушує Україну тримати значні сили на кордоні та розпорошувати ресурси.
Водночас у Києві дедалі менше вірять у здатність білоруської армії проводити самостійну масштабну операцію. За оцінкою Тимочка, чисельність збройних сил Білорусі становить приблизно 60 тисяч осіб по всій країні, а російський контингент залишається відносно невеликим — від двох до п’яти тисяч військових.
Цього недостатньо для повноцінного повторення наступу на Київ чи масштабної кампанії проти України. Особливо з огляду на те, що Росія вже виснажила значну частину білоруських арсеналів для власних потреб на фронті.
Показово й інше: навіть у самій Білорусі не оголошували загальної мобілізації. Це важливий індикатор того, що режим Лукашенка намагається уникати прямого втягування країни у війну, розуміючи ризики як для армії, так і для внутрішньої стабільності.
Сам Лукашенко опинився у складній пастці. З одного боку, він залишається критично залежним від Кремля у військовому та політичному сенсі. З іншого — пряме входження білоруської армії у війну може стати катастрофою для його режиму.
Особливо важливим є економічний фактор, на який звертає увагу Тимочко. Після часткового послаблення американських санкцій Білорусь стала одним із каналів постачання важливих ресурсів для Росії. Будь-яка спроба масштабної ескалації з території Білорусі автоматично поставить під удар ці логістичні та торговельні маршрути.
Саме тому в українському військовому середовищі дедалі частіше говорять про “шантаж”, а не про реальну готовність Мінська до великої війни.
Втім, це не означає відсутності загроз. Білорусь продовжує залишатися територією для російської військової інфраструктури, запуску дронів, розвідки та потенційних диверсійних операцій. Крім того, розміщення російської тактичної ядерної зброї різко підвищує стратегічне значення країни для Кремля.
Саме тому нинішні заяви про можливі превентивні удари мають передусім стримувальний характер. Україна демонструє: у разі повторення сценарію концентрації військ біля кордону вона не обмежиться пасивним очікуванням.
Це також сигнал Москві, що північний напрямок більше не є “вразливим тилом”, як на початку вторгнення. За два роки війни Україна побудувала нову систему оборони, розвідки та швидкого реагування.
І головне — змінився сам психологічний баланс. Якщо у 2022 році Україна змушена була реагувати на вже розпочатий наступ, то тепер Київ дедалі частіше говорить мовою випереджувального стримування.
Саме це сьогодні і є головною зміною на північному кордоні: Білорусь залишається джерелом ризику, але вже не виглядає територією, звідки Росія може безкарно повторити сценарій великого вторгнення.
