Питання територіальних поступок знову виходить у центр мирної дискусії навколо війни Росії проти України. Опитування, оприлюднене цього тижня, показало: більшість українців категорично не підтримують ідею відведення військ із частини Донеччини, яку контролює Київ, навіть в обмін на гарантії безпеки з боку США та Європи.
За даними Київський міжнародний інститут соціології, 54% респондентів рішуче відкидають такий сценарій. Ще 39% готові погодитися лише вимушено — і лише за умови «дуже серйозних» гарантій. Лише незначна частка не визначилася. Соціологи наголошують: запас суспільної згоди на компроміси вичерпується значно швидше, ніж політичний тиск ззовні.
Опитування проводили на початку січня серед 601 респондента на підконтрольних Україні територіях. Його результати важливі не лише як зріз настроїв, а як сигнал для переговорників: будь-яке рішення, що торкається Донбасу, має чітку «червону лінію» суспільної легітимності.
Україна нині перебуває під інтенсивним дипломатичним тиском з боку США з вимогою швидше погодитися на мирну угоду. Водночас Київ послідовно відмовляється приймати російські вимоги щодо передачі територій, які досі контролює на сході — передусім у Донецькій області, ключовій частині індустріального та мінерально багатого Донбасу.
Фактична ситуація на місці виглядає так: Росія контролює майже всю Луганську область, але Україна утримує близько 20% Донеччини. Йдеться не лише про землю, а про ланцюг укріплених гарнізонних міст і оборонних ліній, які стримують подальше просування російської армії. За підрахунками редакції Дейком, втрата цих позицій означала б стратегічне оголення центральних регіонів.
Ключовий аргумент противників поступок — недовіра. Майже 70% опитаних не вірять, що нинішні переговори здатні привести до тривалого миру. А 57% переконані: у разі припинення вогню на поточній лінії фронту Росія рано чи пізно атакує знову, навіть за наявності формальних гарантій.
Ця недовіра має історичне підґрунтя. Українське суспільство добре пам’ятає Будапештський меморандум, який не запобіг анексії Криму і війні на Донбасі. Саме тому нині Київ наполягає не на політичних деклараціях, а на юридично зобов’язувальних гарантіях безпеки — з чіткими механізмами реакції у разі нової агресії.
Втім, навіть тут настрої залишаються стриманими. За результатами опитування, 40% українців сумніваються, що Сполучені Штати реально прийдуть на допомогу у випадку повторного нападу Росії; 39% вірять у таку підтримку. Цей майже паритет свідчить про глибоку амбівалентність у сприйнятті союзників, попри масштабну допомогу, яку Україна отримує від Заходу.
Виконавчий директор КМІС Антон Грушецький прямо зазначає: навіть ті, хто теоретично готовий погодитися на компроміс, очікують «дуже значних» гарантій безпеки. Якщо ж вони виявляться слабшими, рівень підтримки такого рішення впаде ще нижче. За оцінкою Дейком, це означає: половинчасті формули миру не матимуть суспільної опори.
На тлі цих настроїв позиція Москви виглядає ще жорсткішою. Росія публічно майже не коментує 20-пунктову мирну рамку, яку Україна та США намагаються фіналізувати. Натомість Кремль посилює повітряні удари, цілеспрямовано руйнуючи енергетичну інфраструктуру і залишаючи мільйони людей без світла й тепла в умовах морозів.
Це створює парадокс: одночасно з розмовами про мир війна дедалі більше зачіпає цивільний тил. Для багатьох українців така тактика лише підтверджує переконання, що поступки не зупинять агресора, а навпаки — заохотять його до нових вимог.
Політично результати опитування звужують простір для маневру української влади. Президент Володимир Зеленський неодноразово заявляв, що жодне рішення про території не може ухвалюватися без урахування волі суспільства. Тепер ця воля зафіксована цифрами — і вони не залишають багато простору для компромісів.
Для західних партнерів це також сигнал. Якщо Україну підштовхуватимуть до угоди, яка сприйматиметься як несправедлива або небезпечна, ризик внутрішньої дестабілізації зросте. Мир, що не має суспільної підтримки, буде крихким — і саме цього найбільше боїться українське суспільство.
У підсумку соціологія показує: для українців питання Донбасу — це не лише географія, а питання довіри, пам’яті й виживання. Вони готові до миру, але не до миру будь-якою ціною. І поки Росія продовжує наступ і обстріли, суспільний консенсус залишається простим: поступки без реальних гарантій — це пауза перед новою війною, а не її завершення.
