Український танк котиться Києвом, де президент Володимир Зеленський працював у радянському бункері, а генерал-полковник Олександр Сирський керував обороною столиці Емілі Сабенс; Хайді Левін; Анастасія Власова; iStock
Віктор Дерев'янко прокинувся від пекучого болю, його тіло горіло. Кров потекла з руки, коли він намагався витерти обличчя. Шматок металу пройшов через руку та живіт і увійшов у м'яз навколо серця.
"Я не міг зорієнтуватися, - сказав Дерев'янко, заступник керівника підрозділу. "Тільки на третьому вибуху мені вдалося впасти з ліжка і спробувати знайти хоч якесь місце, щоб сховатися, тому що вибухи не припинялися".
Це було близько 4:15 ранку 24 лютого.
За кілька годин до цього Дерев'янко та інші українські охоронці зневажливо жартували про те, що президент Байден вкотре попередив про російське вторгнення. Тепер вони стали його першою мішенню.
За лічені хвилини з пускових установок почали злітати російські ракети. Вони вдарили по українських засобах протиповітряної оборони, радіолокаційних батареях, складах боєприпасів, аеродромах і базах, наповнивши ранній ранок звуками війни.
Майже в той самий час міністр внутрішніх справ України Денис Монастирський прокинувся від дзвінка свого мобільного телефону. Останніми днями він відчував приплив полегшення щоразу, коли відкривав очі від ранкового світла, розуміючи, що прихід нового дня означає, що Росія не вторглася. Цього разу було ще темно. Начальник української прикордонної служби був на лінії і повідомив йому, що його підрозділи ведуть бої з росіянами в трьох північно-східних областях країни.
Це було не те обмежене вторгнення, ізольоване на сході країни, на яке очікували багато українських високопосадовців.
Монастирський поклав слухавку і набрав номер президента Володимира Зеленського.
"Почалося", - сказав Монастирський українському лідеру.
"Що саме?" запитав Зеленський.
"Судячи з того, що в різних місцях одночасно йдуть атаки, то це воно", - сказав він, пояснивши Зеленському, що це виглядає як повномасштабне вторгнення, яке насувається на Київ.
"У перші хвилини вони завдали страшних ударів по нашій протиповітряній обороні, страшних ударів по наших військах взагалі. ... Були 20-метрові воронки, яких ніхто в житті не бачив", - згадував пізніше Монастирський.
За словами Монастирського, в той момент перед усіма стояло питання: "Як далеко ворог може зайти з цим величезним кулаком?".
Якби росіяни змогли захопити владу в Україні або принаймні змусити уряд втекти в паніці, оборона країни швидко б розвалилася. Москва могла б встановити маріонетковий уряд.
Таким був план Кремля.
Натомість те, що сталося в Києві та навколо нього протягом наступних 36 днів, стане найбільшою зовнішньою помилкою за 22 роки правління президента Росії Владіміра Путіна. Його напад на місто миттєво переорієнтував архітектуру безпеки Європи проти Москви і ізолював його країну до небаченого з часів холодної війни рівня. На подив усього світу, наступ на українську столицю закінчиться принизливим відступом, який оголить глибокі системні проблеми в російській армії, на відбудову якої Путін витратив мільярди.
Незважаючи на недоліки, які виявилися б у російському військовому плануванні, результат битви за Київ був далеко не наперед визначений. Ця розповідь про те, як українські сили захищали і врятували свою столицю, ґрунтується на інтерв'ю з понад 100 особами - від Зеленського та його радників до українських військових командирів і добровольців-міліціонерів, а також високопоставлених американських і європейських політичних і військових чиновників.
Реконструкція подій показує, що навіть попри те, що політичне керівництво України применшувало ймовірність повномасштабного вторгнення, українські військові вжили критично важливих заходів, щоб протистояти початковому нападу Росії. Командири перемістили особовий склад і техніку з баз, незважаючи на те, що в багатьох випадках вони самі мали сумніви щодо того, що може статися.
Українським військам не вистачало зброї, боєприпасів і засобів зв'язку. Але вони мали глибоку волю до боротьби, яка поширювалася не лише на українських солдатів, а й на звичайних цивільних осіб і, що найважливіше, на самого президента.
Захисники також використовували переваги місцевості навколо столиці - густі ліси, вузькі дороги, звивисті річки - які сприяли їхній партизанській тактиці, а також теплу погоду, яка розморожувала землю і затягувала російську техніку в трясовину. Зокрема, річка Ірпінь, водна артерія, яка позначала лінію оборони на західній околиці Києва, допомогла захистити столицю, коли українські війська випустили воду з дамби, щоб затопити її береги.
Тим, хто боровся за порятунок Києва, також дуже допомогли ключові прорахунки Кремля, який розробив план вторгнення в Київ, ґрунтуючись на хибних припущеннях щодо стійкості українських військових, міцності уряду Зеленського і рішучості українського народу чинити опір. Зрештою, росіяни не захопили жодної території в межах Києва, натомість застрягли на кілька тижнів на периферії столиці перед відступом.
Кремль не відповів на запити про коментарі.
Коли почалася війна, Путін перебував у Москві за 475 миль від неї. Сидячи за дерев'яним столом у чорному костюмі і бордовій краватці, він з'явився на телебаченні, щоб оголосити про те, що він назвав "спецоперацією" з "демілітаризації і денацифікації" України. За словами Путіна, у Москви не залишилося "жодної іншої можливості захистити Росію, окрім тієї, яку ми будемо змушені використати сьогодні".
Коли промова закінчилася, по всьому Києву пролунали вибухи. Перша леді України Олена Зеленська розповіла, що перевернулася в ліжку і побачила порожнє місце, де спав її чоловік. Вона встала і підійшла до нього, щоб побачити, що він одягнений у вугільно-сірий костюм і білу сорочку. Без краватки.
"Що відбувається?" - запитала вона.
"Почалося", - відповів Зеленський. Він подивився на обличчя своїх дітей, віком 17 і 9 років, перш ніж піти до свого кабінету. Зеленський сказав, що не може позбутися думки, що російські ракети летять "над моїми дітьми, над усіма нашими дітьми" - що немислима кількість українців ось-ось загине.
Вибір, який зробила Москва після місяців удаваної дипломатії, гри в жертву і брехні на міжнародній арені, був нижче всякої гідності, вважає Зеленський. Він був упевнений, що українці поділяють його гнів, що вони будуть боротися.
Зеленський скликав нараду своїх головних радників. Вони вирішили, що частина кабінету - в тому числі ті, хто відповідає за поліцію і оборону - залишиться в Києві, а інші переїдуть на Західну Україну. Чиновники з широко розплющеними очима спостерігали, як камери спостереження на кордоні зафіксували сотні російських танків та іншої бронетехніки, що входили в Україну колонами, які нагадували наступальні дії часів Другої світової війни. З Білорусі на півночі. З Росії на сході. З Криму на півдні.
"Вся карта була червоною і вимагала уваги", - сказав Монастирський.
Росіяни втиснулися в небезпечну зону навколо непрацюючої Чорнобильської атомної електростанції, де голова українського прикордонного сектору Віталій Яворський пізніше знайде докази того, що вони копали окопи в радіоактивному ґрунті і їли заражених оленів, яких вони підстрелили в сусідньому лісі.
Метою загарбників було проникнення та захоплення Києва, багатовікового мегаполісу, увінчаного золотими куполами над Дніпром. Проголошене Олегом Новгородським "Матір'ю міст руських", коли він захопив його в середньовіччі, місто має спільне з Росією минуле, за яке вхопився Путін, щоб підірвати український суверенітет. Путін охарактеризував росіян і українців як один народ, розділений радянськими вигадками і втручанням Заходу, вибудовуючи аргументацію для початку війни, щоб перезавантажити історію.
Коли над Києвом розвиднілося, Зеленський почав телефонувати, розмовляючи з президентом Байденом, прем'єр-міністром Великої Британії Борисом Джонсоном та іншими лідерами, щоб попросити про допомогу. За кілька годин він сів за стіл і записав відеозвернення до українського народу - мільйонів людей, які вважали штурм Києва неможливим, а тепер прокидаються від вибухів і в шоці сідають у свої машини.
"Сьогодні я прошу вас, кожного з вас, зберігати спокій. Якщо це можливо, будь ласка, залишайтеся вдома", - сказав Зеленський. "Ми працюємо. Армія працює. Весь сектор безпеки і оборони України працює". Він пообіцяв з'явитися пізніше протягом дня і залишатися на зв'язку, запевнивши українців, що вони залишатимуться сильними. "Ми готові до всього. Ми переможемо будь-кого", - сказав він. "Слава Україні!"
Усередині урядового комплексу в центрі Києва голова адміністрації Зеленського Андрій Єрмак подивився на свій мобільний телефон, що дзвонив. Це був Кремль.
За його словами, колишній юрист з питань індустрії розваг, постійний помічник Зеленського, спочатку не міг змусити себе підняти слухавку. Телефон задзвонив один раз, потім ще раз. Він відповів. Він почув грубий голос Дмитра Козака, заступника голови адміністрації Кремля, який народився в Україні, але вже давно увійшов до найближчого оточення Путіна. Козак сказав, що українцям настав час здатися.
Єрмак вилаявся на Козака і поклав слухавку.
РОЗДІЛ II
Книжковий і задумливий, генерал-полковник Олександр Сирський належить до тих досвідчених офіцерів, які планують усі непередбачувані обставини - навіть ті, які він вважає малоймовірними.
Думка про те, що Київ, де міська війна може викликати роздратування навіть у найдосвідченіших військових, може стати першочерговою метою Путіна, не піддається сумніву у більшості представників української еліти, навіть у Збройних силах.
"Думати, що керівництво Росії розв'яже таку нахабну, широкомасштабну агресію, чесно кажучи, я навіть не міг собі цього уявити", - згадує Сирський, який воював з Росією та її сепаратистськими маріонетками на сході України і був запрошений очолити оборону Києва безпосередньо перед вторгненням. "Мені здавалося, що якщо розпочнуться активні бойові дії, то, швидше за все, вони розпочнуться на сході, навколо або в межах кордонів Донецької та Луганської областей.
Український генерал-полковник Олександр Сирський під час червневого інтерв'ю на сході країни Емілі Сабенс; Анастасія Власова; iStock
"Але ми ж військові", - сказав Сирський, один з кількох українських військових і політичних високопосадовців, які докладно розповіли про битву за Київ, причому деякі з них, як і Сирський, у своїх перших великих інтерв'ю. "Тому я не вірив, не вірив, не думав, як це виглядало, але я продовжував діяти. "Тому, незалежно від того, у що я вірив чи не вірив, як це все виглядало, я все одно виконував необхідні дії".
Враховуючи масив путінських сил уздовж кордонів України, Сирський визначив, що якщо росіяни таки нападуть на Київ, то їхні колони просуватимуться вздовж двох або трьох головних магістралей, як вони передбачали, швидким, обезголовлюючим шляхом до урядового кварталу Києва. Кремлівський план битви передбачав, що місто залишаться захищати лише слабкі українські сили, дезорієнтовані політичним хаосом, оскільки Зеленський і його міністри втекли.
Для захисту міста Сирський організував два кільця сил: одне в передмісті, а інше в межах столиці. Він хотів, щоб зовнішнє кільце було якомога далі від внутрішнього, щоб захистити центр міста від обстрілів і утримати росіян на підступах до Києва.
OpenStreetMap Джерела: Maps4News
Сирський розділив місто і прилеглу територію на сектори і призначив генералів з центрів військової освіти для керівництва кожним сектором, створивши чіткий ланцюг командування, якому б підпорядковувалися всі українські військові частини і служби безпеки. Тактичні рішення приймалися б негайно офіцерами на місцях без необхідності консультуватися зі штабом.
Приблизно за тиждень до вторгнення українські військові перемістили всі командні пункти в польових умовах у напрямку ймовірних осей російського наступу. Сирський також віддав наказ перемістити авіаційні засоби армії, включаючи гелікоптери і літаки, з основних баз, розмістивши їх подалі від очевидних цілей для повітряних ударів.
Однак, що стосується танкових сил, то для захисту столиці була доступна лише одна механізована бригада, 72-га, що було явно недостатньо для такого великого міста. За словами Сирського, він наказав усім військовим навчальним центрам створити спеціальні імпровізовані батальйони, а також перекинути до столиці артилерійські системи, які зазвичай використовуються для тренувань.
Деякі з цих систем прибули з навчального центру "Дівички" на південний схід від Києва, де кілька років тому Україна повернула на озброєння важкі танки радянських часів, відомі як 2С7 "Піон" або "Півонія". Джаггернаути артилерійської війни, кожен з яких важить 46 тонн і має на озброєнні 203-мм гаубиці, здатні стріляти снарядами вагою понад 240 фунтів на відстань понад 20 миль.
Сирський наказав своїм артилеристам зайняти оборонні позиції за межами міста, на північному сході і північному заході, в районах, які, ймовірно, зіткнуться з російським наступом.
За словами мера Києва, колишнього чемпіона світу з боксу Віталія Кличка, цей єдиний крок виявився критично важливим, оскільки в перші ж години війни Росія націлилася на бази, де зазвичай розміщувалися ці системи.
"Керівництво країни говорило, що війни не буде, але військові це знали", - сказав Кличко.
Мер Києва Віталій Кличко Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
Українці здебільшого тримали свою підготовку в таємниці. Високопоставлений представник американського оборонного відомства заявив, що Вашингтон знає більше про план вторгнення Росії, ніж про план оборони України, що породжує сумніви щодо того, як Київ впорається з цим завданням. Американські чиновники підозрювали, що українські військові остерігаються ділитися військовими планами, в той час як політичне керівництво применшує ймовірність війни, сказав чиновник на умовах анонімності, щоб обговорити делікатне питання.
Міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що він був одним з тих, хто не вірив, що буде тотальний наступ.
Європейські чиновники запевняли його, що не бачать такої ж загрози, як Сполучені Штати і Великобританія. За оцінками української розвідки, Росія також не мала достатньо сил, зосереджених за кордоном, щоб захопити або окупувати місто розміром з Київ.
22 лютого Резніков розмовляв по телефону зі своїм білоруським колегою Віктором Хреніним, який пообіцяв, що російські війська на білоруську територію не вторгнуться - даючи слово офіцера, сказав український міністр оборони.
"І він виявився брехуном", - сказав Резніков.
Через два дні, після початку вторгнення, ці двоє чоловіків знову розмовляли. Резніков почув нервовий і незручний голос на іншому кінці дроту. Білоруський міністр сказав, що передає повідомлення від свого російського колеги Сергія Шойгу, згадує Резніков: Якщо Україна підпише акт про капітуляцію, вторгнення припиниться.
Резніков сказав, що відповів: "Я готовий прийняти капітуляцію з російського боку".
РОЗДІЛ III
Російські гелікоптери низько пронеслися над Дніпром, лопаті їхніх гвинтів розрізали вологе зимове повітря у вигині річкової долини. Вони летіли на південь з Білорусі до місця, де річка розширюється в спокійний простір, який місцеві жителі називають морем, а потім берегом до передмістя Гостомеля, за 22 милі на північний захід від урядового кварталу України.
Бойові вертольоти Ка-52 "Алігатор" у складі групи взяли на себе ініціативу і відкрили вогонь по своїй цілі внизу - аеропорту ім. Антонова, вантажному і випробувальному об'єкту з великою злітно-посадковою смугою. Путін обрав плацдармом для наступу на Київ саме той аеропорт, який директор ЦРУ Вільям Бернс під час візиту до Києва 12 січня попереджав українців, що Росія спробує його захопити.
Віталій Руденко, командир бази національної гвардії, що знаходиться одразу за воротами аеропорту, не вірить своїм очам. "До останнього моменту я не вірив. Можливо, я не хотів в це вірити", - сказав він.
У Києві військове керівництво України спустилося в укріплене сховище. Помічники зв'язківців Міністерства оборони поспішали коридором за генерал-лейтенантом Євгеном Мойсюком, другою особою в Збройних силах України, щоб запитати його, яке повідомлення вони мають передати українцям, коли російські війська увійшли в їхні міста.
Мойсюк зупинився і почав кружляти.
"Скажіть усім: "Вбивайте окупантів", - сказав Мойсюк. "Вбивайте окупантів!"
У Гостомелі були перші невдачі. Деякі засоби протиповітряної оборони, які українці встановили навколо аеропорту, були підбиті ще до того, як Росія відправила туди свої військові кораблі. Співробітник аеродрому, чий син був завербований російською розвідкою, розкрив їхні позиції, розповів Сирський.
Найбільш боєздатний особовий склад бази був відправлений тижнями раніше на східну Луганщину разом з технікою, залишивши аеропорт і базу з близько 300 солдатами, в тому числі призовниками, які проходили строкову військову службу в Україні. Багато з них ніколи не бачили бою.
Вертольоти кружляли над аеропортом, наче зграя стерв'ятників, дзижчали на тлі похмурого неба, вже чорного від диму від ракетних ударів.
"Вони відкривали вогонь по всьому, що було в межах досяжності, по всіх будівлях, по будь-яких людях, які пересувалися, незалежно від того, військові це були чи цивільні - їм було байдуже. Вони просто стріляли туди, де помічали рух", - розповів командир взводу національної гвардії з позивним "Малюк". Як і інші, він не називає свого імені з міркувань безпеки.
Коли перші вертольоти досягли злітної смуги, Сергій Фалатюк, 25-річний нацгвардієць, підпер на плече зенітно-ракетний комплекс "Ігла" часів Радянського Союзу, подивився в приціл і випустив ракету.
Ракета не влучила.
За словами Руденка, Фалатюк перезарядився, перевів приціл на інший російський вертоліт і знову вистрілив. Ракета влучила у вертоліт. Фалатюк закричав від захвату.
Маленька перемога наелектризувала українські сили, піднявши дух призовників Малиша. "Збити [їх] насправді можна було, зробити це", - думали всі, за словами Малиша. "Моральний дух бійців піднявся. Вони стали більш стійкими. ... Незалежно від того, чи були вони строковиками, вони були бійцями".
Уламки російського вертольота, збитого підрозділом Нацгвардії України в аеропорту Гостомель Емілі Сабенс; Сергій Моргунов; iStock
За день до вторгнення кілька українських засобів протиповітряної оборони були переміщені, тому вони залишилися непоміченими для росіян і за лічені хвилини перейшли в контратаку, сказав Сирський. Російські пілоти боролися під шквальним вогнем зенітно-ракетних комплексів та зенітної артилерії, особливо після того, як пряме попадання збило одного з їхніх лідерів.
"Стріляли з усіх боків. У першій же атаці ми одразу втратили лідера нашої групи", - розповів російському державному оборонному телеканалу "Звезда" капітан Іван Болдирєв, один з пілотів Ка-52. Болдирєв був змушений здійснити екстрену посадку після того, як його вертоліт зазнав пошкоджень.
Десятки цивільних працівників аеропорту побігли до бомбосховища під кафетерієм. Інші ховалися, де тільки могли, в тому числі в каналізації.
"Люди... дивилися один на одного, розуміли, що відбувається, але не розуміли чому", - сказав В'ячеслав Денисенко, один із співробітників "Антонова".
Ззовні російські війська десантувалися з транспортних вертольотів і зосередилися в прилеглому невеликому лісі та комплексі будівель аеропорту.
Українські солдати потрапили під постійний вогонь. На території аеропорту, де їх переважали в озброєнні та чисельності, і де їм протистояли елітні російські підрозділи з набагато більшим досвідом, у бійців Національної гвардії почали закінчуватися боєприпаси. "Я дав команду... відступати", - сказав Руденко.
Відхід був хаотичним. Руденко наказав підрозділам ППО і розвідникам відходити, перестрибуючи через паркан. Гвардійці, які були досить близько до машин, стрибали в них і мчали геть. Інші побігли пішки. Частина гвардійців потрапила в полон до росіян.
Однак після відступу українські війська відкрили вогонь по аеропорту з важкої артилерії, яку вони розмістили за периметром аеропорту, підірвавши злітно-посадкову смугу, щоб унеможливити майбутні посадки. Крім того, пізно ввечері 24 лютого два українські бомбардувальники Су-24 пролетіли над аеропортом і розбомбили злітно-посадкову смугу, завдавши ще більшої шкоди.
Тим не менш, росіяни мали свій плацдарм.
Український аналог голови Об'єднаного комітету начальників штабів генерал Валерій Залужний назвав полковника Олександра Вдовиченка, командира 72-ї механізованої бригади, єдиним таким підрозділом у Київській області і головною силою, що захищає столицю.
"Ми повинні відвоювати Гостомель, - сказав Залужний.
"Пане головнокомандувач, при всій повазі, у мене немає достатньо сил, щоб взяти Гостомель", - пригадує Вдовиченко.
"Треба спробувати", - відповів Залужний.
Разом з елітними українськими підрозділами бійці 72-ї бригади кілька днів утримували аеропорт, ведучи артилерійський вогонь і блокуючи російські війська, які намагалися вийти з об'єкту. За словами українських офіційних осіб, Москва планувала перекинути важку техніку та додаткові війська на вантажних літаках Іл-76, щоб допомогти наступу, але не змогла зробити це одразу.
"Те, що вони змогли штурмувати аеродром і взяти його під контроль протягом кількох годин, з одного боку, зіграло негативну роль [для нас], - сказав Сирський. "Але з іншого боку, артилерійський вогонь по злітно-посадковій смузі і посадковим майданчикам значно затримав висадку і зірвав план захоплення Києва, тому що ми зараз знаємо, що в принципі на захоплення Києва противник виділяв максимум до трьох діб".
Пізніше, однак, росіяни змогли перекинути підкріплення до Гостомеля за допомогою авіації, розповів Вдовиченко.
Протягом наступних днів російські війська, які вже перебували на землі, розосередилися - у сусідніх передмістях Бучі та Ірпеня і в самому Гостомелі - у пошуках шляху на Київ. Але через тиждень після висадки вони все ще вели бої на вулицях Гостомеля. Колона постачання, що прямувала до Гостомеля з Білорусі, довжиною 40 миль, зупинилася на північ від Києва, викриваючи логістичні проблеми Росії.
31-річна мешканка Гостомеля Маша Маас ховалася в бункері скляного заводу в центрі міста, коли побачила трьох російських солдатів, які прибули 6 березня після відступу українських військ.
"Я запитала, що нам робити?" - згадує вона. "Якщо ми закриємо двері зсередини, вони можуть подумати, що тут хтось залишився, і зламати їх або затопити - хто знає? Якщо ми залишимо їх відкритими, вони можуть нас розстріляти. Вибирайте самі. Ми вирішили не зачиняти двері".
Перший російський солдат, який увійшов, мав світле волосся і темні очі з величезними зіницями, згадує вона. "Чому ви дивитеся на мене, як на фашиста?" згадує Маас, як він сказав. "Я не фашист. Це ваші українські солдати - фашисти".
До 7 березня росіяни зайняли більшу частину Гостомеля і використовували аеропорт як хаб.
Залужний, вищий офіцер української армії, знову поговорив з командиром 72-ї бригади і наказав йому утримувати узгоджену лінію на околицях Гостомеля і не допустити просування росіян ближче до столиці.
"Ні кроку назад", - сказав він.
Українці протягом кількох днів блокували російські війська, не даючи їм просуватися по шосе в напрямку Києва. Розчаровані, росіяни намагалися знайти інший шлях до міста. Їхньою найбільшою надією був прорив через ліс у селі Мощун на околиці столиці.
РОЗДІЛ IV
Через кілька годин після вторгнення, глибоко під урядовим кварталом Києва, Зеленський дихав затхлим повітрям бункера, збудованого ще за радянських часів і відтоді майже недоторканого.
Голова Ради національної безпеки і оборони Олексій Данілов виклав президенту ситуацію, що склалася. "Справа в тому, що всі наші партнери говорять нам, що нам буде дуже важко, що у нас майже нульові шанси на успіх, - сказав Данилов.
"Ми не отримаємо великої підтримки в перші дні, тому що вони будуть дивитися на те, як ми здатні захистити країну, - продовжив він. "Можливо, вони не хочуть, щоб велика кількість зброї потрапила до рук росіян".
Олексій Данілов, голова Ради національної безпеки і оборони України Емілі Сабенс; Сергій Моргунов; iStock
Данилов також виніс Зеленському особисте попередження. Існувала достовірна інформація про те, що росіяни розробили план його вбивства або захоплення. Як мінімум, Зеленський повинен переконатися, що будь-яка людина зі зброєю, яка його оточує, є відомою, лояльною до нього людиною. Данилов додав, що евакуюватися чи ні, залежить від нього самого.
Щоб прийняти це рішення, "ви повинні зазирнути глибоко всередину", - сказав Данилов президенту, не даючи жодних рекомендацій в той чи інший бік. "Ставки занадто високі".
Інші закликали Зеленського піти. За словами Олексія Арестовича, військового радника українського лідера, його президентська охорона порадила йому переїхати в безпечне місце за межами столиці і, можливо, пізніше на Західну Україну.
"Ваш офіс - мішень", - попередив президентський охоронець, за словами Арестовича, який додав свою власну рекомендацію Зеленському покинути Київ. "Його будуть обстрілювати ракетами і атакуватимуть диверсанти".
Навіть бункер не був безпечним. "Говорили про те, що вони забарикадують виходи і випустять газ", - сказав Арестович.
Похмурі попередження надходили з Москви роками, але ця можливість здавалася особливо викривленою. Російські підрозділи наближалися до Києва, щоб "звільнити" Україну від нібито "нацистів", погрожуючи життю її першого президента-єврея - можливо, як побоювалися його радники, смертельним газом.
Кремль мав підстави очікувати, що Зеленський може піти. Вісім років тому Віктор Янукович, український президент, якого підтримувала Москва, втік до Росії після проєвропейського повстання в Києві. Президент Афганістану Ашраф Гані, якого підтримували США, втік з країни у 2021 році, коли таліби оточили Кабул. Російські лідери розглядали Зеленського, 44-річного колишнього комедійного актора, як легковаговика, який розсиплеться перед обличчям танків.
З часом Арестович переконався, що українські військові не зможуть захистити столицю, і сказав про це президенту. "Люди, які розумілися на військовій справі, підходили до нього і казали: "Ми не втримаємо", - згадує Арестович.
Зеленський врешті-решт спалахнув. Він залишився.
"Це востаннє, коли я це чую", - згадує Арестович. "Я не хочу це більше чути".
Зеленський попросив Данилова припинити дратувати його постійними попередженнями про загрози його життю, запитавши главу РНБО, чи є у нього ще щось сказати - щось більш важливе.
"Послухайте, я жива людина. Я не хочу вмирати, як і будь-яка інша людина, - сказав Зеленський. "Але я точно знаю, що якщо я буду про це думати, то я вже мертвий".
За його словами, в перші години і дні він жив з постійним відчуттям гострої напруги, його долоні пітніли, як у дитинстві, коли він складав іспити. За його словами, міністру оборони Резнікову зрештою потрібно буде звернутися до психотерапевта, оскільки він був настільки емоційно і фізично виснажений.
Зеленський також отримав заклики про необхідність збереження безперервності влади від американських і європейських чиновників, в деяких випадках з пропозиціями допомогти йому покинути столицю. Забезпечивши власну безпеку, міркували чиновники, він міг би запобігти вакууму влади.
Зеленський під час інтерв'ю виданню The Post у своєму офісі в Києві 8 серпня Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
Він бачив ситуацію в прямо протилежних термінах - якщо він втече, то без бою віддасть центр влади в Україні росіянам, а це призведе до негайного розвалу уряду. Як би почувалися українські військові на передовій, якби президента не стало? Зеленський сказав, що мова не йде про те, що він чіпляється за президентську посаду.
"Я не намагаюся втриматися при владі", - пояснив Зеленський західним чиновникам. "Якщо питання полягає в тому, що я піду, і це зупинить кровопролиття, то я тільки за. Я піду прямо зараз. Я не для цього прийшов у політику - і я піду, коли ви скажете, якщо це зупинить війну".
Зеленський підозрює, що деякі з його іноземних співрозмовників просто хотіли, щоб конфлікт закінчився якомога швидше, а його адміністрація фактично здалася Росії.
"З усіх, хто мені дзвонив, не було жодного, хто вірив, що ми виживемо. Не тому, що вони не вірили в Україну, а через цю демонізацію лідера Російської Федерації - його силу, його філософію, те, як він рекламував міць російської армії. І тому [вони думали], при всій повазі до українців: Вони не принесуть його, їх прикінчать за два-три дні, може, за п'ять, і тоді все закінчиться".
З перших годин він зосередився на мобілізації підтримки, необхідної Україні, щоб вижити - від українців, яким потрібно було чинити опір, а також від іноземних лідерів, які повинні були надіслати Києву зброю і підвищити ціну для Росії.
Під час відеодзвінка з європейськими лідерами він сказав: "Це може бути останній раз, коли ви бачите мене живим". Українські матері бачать, як їхні діти гинуть у боротьбі за європейські цінності, сказав він їм. Це викликало сльози у деяких європейських чиновників.
Промова Зеленського виявилася в рівній мірі надихаючою і принизливою. Він звертався не лише до лідерів окремих країн, але й до їхніх народів, іноді публічно кажучи їхнім урядам відверту правду. Він закликав канцлера Німеччини Олафа Шольца "знести цю стіну" - відсилаючи до заклику президента Рональда Рейгана знести Берлінську стіну - стверджуючи, що Росія знову намагається розділити Європу. Він сказав німецьким політикам, що вони повинні зробити все можливе, "щоб вам не було соромно після цієї війни".
Єрмак, голова президентської адміністрації, розповів, що протягом наступних тижнів він регулярно надсилав фотографії вбитих українських дітей і зруйнованих українських будинків на мобільні телефони офіційних осіб по всьому світу, включаючи Джейка Саллівана, радника Білого дому з національної безпеки, Карен Донфрід, помічника держсекретаря США у справах Європи і Євразії, і членів Конгресу.
"Зізнаюся, це були жахливі фотографії, які не давали мені спати ночами, - сказав Єрмак. "Дев'яносто відсотків людей, які їх отримали, відреагували, передзвонили і почали робити ще більше".
25 лютого, через два дні війни, люди оглядають житловий будинок у Києві, який постраждав від ракетного обстрілу Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
Українці різного віку, які ніколи не тримали в руках зброю, кинулися до зброї після того, як через кілька днів після вторгнення офіційні особи вирішили роздати зброю і озброїти потенційний партизанський опір. Українське військове керівництво різко засудило це рішення, а пізніше заявило, що воно спричинило інциденти зі стріляниною у відповідь і перешкоджання операціям їхніх сил.
Міністр внутрішніх справ Монастирський назвав це "важливим стримуючим фактором" для росіян, а також для потенційних українських перебіжчиків. За словами Монастирського, будь-який український мер, який подумує про зраду нації, зрозуміє, що 20 людей зі зброєю чекають на вулиці, і що "він і його сім'я будуть першими".
Видима рішучість пересічних громадян підкреслила, що Україну не можна насильно вилучити з Європи, як того хотів Кремль, сказав Зеленський.
"Для Російської Федерації ми були як апендикс, який потрібно було видалити, але вони не розуміли. Вони думали, що ми апендикс, але ми виявилися серцем Європи, - сказав Зеленський. "І ми змусили це серце битися".
У ніч на 25 лютого, коли в центрі Києва пролунали постріли і поширилися чутки про те, що чеченські бойовики прийшли вбити його, Зеленський вийшов зі свого бункера і вийшов на вулицю перед президентським офісом, щоб показати на камеру, що він нікуди не збирається йти.
Позаду нього в приглушеному світлі вуличних ліхтарів стояли його прем'єр-міністр, голова його політичної партії, керівник апарату та ще один головний радник. Прем'єр-міністр підняв телефон, щоб показати дату і час.
"Ми всі тут, - сказав Зеленський. "Наші війська тут. Громадянське суспільство тут. І ми тут. Ми захищаємо незалежність нашої країни. І ми будемо продовжувати це робити".
РОЗДІЛ V
Село Мощун, оточене сосновим лісом, річкою та озером, з довоєнним населенням лише 1,5 тис. мешканців, являло собою картину заміського життя - суміш заможних професіоналів, які відпочивають на вихідних, та місцевих мешканців, що живуть у скромних котеджах, здавна.
Але коли 27 лютого капітан Роман Коваленко, командир роти 72-ї механізованої бригади, з невеликою групою бійців увійшов до села, будинки горіли, селяни тікали, а з неба падав літак.
За лічені хвилини командир взводу, який їхав в одній з машин попереду Коваленка, отримав кулю в обличчя і загинув. Російські розвідники щойно увійшли в Мощун. Через кілька днів війни в селі було мало захисників, окрім жменьки українських ополченців, хоча це був стратегічно важливий об'єкт: Одразу за Мощуном лежала столиця.
Українські військові в селі Мощун 30 березня Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
Густі ліси, всіяні дотами часів Другої світової війни, та водний шлях надали українцям природний ландшафт для використання. Річка Ірпінь відділяла Гостомель від Мощун, і росіяни намагалися переправити через неї людей і техніку під час нападів невеликих українських підрозділів і каральних артилерійських ударів по їхніх понтонних мостах.
У центрі бойових дій був Коваленко, який лише кількома тижнями раніше пішов слідами свого однояйцевого близнюка Дмитра і став командиром роти у 72-й бригаді. Протягом багатьох років 36-річні близнюки воювали на сході країни, на Донбасі. Тепер вони опинилися на протилежних кінцях Києва - Роман на північному заході, Дмитро на північному сході.
Обстріли та бої вздовж Ірпеня тривали кілька днів. Вранці 6 березня російські війська нарешті почали чисельно форсувати річку. Коваленко та його бійці контратакували, кидаючи гранати та ведучи вогонь з БМП у ближньому бою.
"Стріляйте, не зупиняючись!" наказав Коваленко.
Але коли у його солдатів закінчилися боєприпаси, він наказав їм відступити до центру села, де на п'яти їм наступали російські солдати. Там Коваленко і його люди перегрупувалися з прибулими українськими спецпризначенцями та іншими військами - деякі з них були озброєні протитанковими ракетами Javelin, наданими США, - та іноземними добровольцями.
Російські "Гради", артилерійський вогонь, мінометні обстріли, авіаудари, атаки з безпілотників та гелікоптерні обстріли обрушилися на їхні окопи. Російське глушіння перервало зв'язок і вивело з ладу українські безпілотники. Коваленко втратив зв'язок з рештою своєї роти, яка залишилася в селі за шість миль на північ.
За словами Коваленка, українці продовжували боротися, не даючи росіянам прорватися через цю територію. "Ти настільки виснажуєшся, що вночі просто втрачаєш свідомість, - сказав Коваленко. "Тебе вже не хвилюють обстріли, що б не летіло, тобі просто потрібно поспати годину-дві. Тобі байдуже, що на вулиці мороз, сніг, дощ, що навколо тебе багнюка. Ти просто лягаєш.
"Багато хто не витримував психологічно, - продовжує Коваленко. "Важко не зламатися. Іноді я сам ламався".
Коваленко намагався зв'язатися з артилерійськими підрозділами, щоб попросити їх відкрити вогонь і припинити постійні російські обстріли хоча б на кілька хвилин.
Капітан Роман Коваленко, командир роти 72-ї механізованої бригади, який воював у Мощуні Емілі Сабенс; Сергій Моргунов; iStock
На той час бої на всьому київському фронті стали настільки інтенсивними, що, за словами українських високопосадовців, за кілька днів українські сили навколо столиці ризикували вичерпати боєприпаси для 152-мм артилерії.
Сполучені Штати озброїли Україну портативною зброєю, такою як "Стінгери" і "Джавеліни", які можуть бути використані підпільним опором, припускаючи, що росіяни швидко здолають українців, за словами високопоставленого американського чиновника в оборонному відомстві. Обладнання та боєприпаси для артилерії були обмежені, що змусило Сполучені Штати та їхніх союзників поспішати з поповненням запасів для Києва.
11 березня росіяни штурмували Мощун з усіх боків.
"У той день мені здавалося, що мене щонайменше вісім разів вдарили молотком по голові, тому що все падало прямо біля нас, - розповідає Коваленко. "Дуже багато наших бійців отримали контузії. Багатьох засипало уламками. Все, що у них було - авіація, артилерія, "Гради" - все стріляло по наших окопах, щоб вибити нас звідти".
Українці ввели в село танки і більш досвідчених бійців, щоб відбити наступ. Коваленка відправили в лікарню з травмою голови від вибухів, коли його бійці відходили на ротацію. Сльози котилися по його обличчю, коли він дзвонив братові дорогою до Києва.
"Ми їх стримали", - сказав він. Він не міг повірити, що залишився живий.
На той час росіяни зіткнулися із запеклим опором українських військ і загонів міліції територіальної оборони в сусідньому місті Ірпінь та інших районах на захід від столиці. Не зумівши прорвати оборону України там, росіяни вирішили зосередитися на просуванні до Києва через Мощун.
Дивлячись на записи з дронів і тепловізорів, генерал Сирський, відповідальний за оборону столиці, побачив ряди російської техніки на іншому березі річки Ірпінь, вишикувані в бойовий порядок. Мощун був готовий до прориву.
"Це був, мабуть, найкритичніший момент, коли я подумав: "Ну, невже це справді станеться?". "згадує Сирський. "Тому що [взяти] Мощун - це значить увійти в Київ".
Частково рішення полягало в дивній особливості річки Ірпінь, яка тече до дамби за 15 миль на північ від Мощуна, а потім піднімається насосами у водосховище на річці Дніпро. Радянська влада побудувала складну систему шлюзів вздовж 101-мильної течії Ірпеня, щоб зробити прилеглі землі придатними для обробітку.
На початку війни українці підірвали частину дамби за допомогою артилерії, щоб змусити потік води з водосховища спуститися в Ірпінь, проти течії річки, як бар'єр проти росіян. За словами Кирила Буданова, керівника військової розвідки, підрозділи спецназу та військової розвідки України пробралися в тил ворога, щоб закласти вибухівку в інших частинах дамби.
Сирський - покладаючись на глибокі знання місцевого сільськогосподарського бізнесмена, якого офіційні особи почали називати "Водолазом" - сказав, що цілеспрямований вибух на одному зі шлюзів допоміг ще більше підняти рівень води навколо Мощуна.
Вибух на дамбі був лише одним із прикладів того, як українці руйнують власну інфраструктуру, щоб створити перешкоди для росіян, знищуючи дороги, підриваючи мости та руйнуючи залізничні колії.
"Вода потекла і затопила росіян, і пізніше ми знайшли місце, де російські морські піхотинці були змушені скинути всі свої бронежилети і плисти, щоб залишитися в живих", - розповів Сирський.
OpenStreetMap та ESA Джерела: Maps4News
Але пізніше, приблизно на третьому тижні березня, росіяни висадили десант на українському березі річки біля Мощуна, за словами Вдовиченка, командира 72-ї бригади.
Він повідомив Залужному, що українським силам, можливо, доведеться відступити з села, оскільки вони більше не мають сил і засобів утримувати його.
"Будемо шукати сили і засоби", - відповів Залужний.
Вдовиченко змінив тактику. Він почав проводити ротацію сил не довше, ніж на три дні, і ввів новий батальйон. "Через щільність обстрілів і холод залишатися довше було неможливо", - сказав він. Його війська заблокували Мощун з двох боків і почали обстрілювати з важкої артилерії місця переправи або зосередження росіян.
Українці відтіснили росіян назад через річку, коли наступ Москви почав розвалюватися.
У госпіталі Коваленко відповідав на дзвінки близьких загиблих солдатів. Трьох командирів його взводу вже не було серед живих. Багато солдатів, яких він залишив у містечку за шість миль на північ від Мощуна, також загинули. Втрати тяжіли над ним. Деякі підлеглі ставили під сумнів його рішення.
"Ти зробив усе, що міг, як вважав за потрібне, - сказав йому брат-близнюк Дмитро. "Якби тебе не послухали, то це вже інше питання. Це все були абсолютно нові люди, всі просто мобілізовані, практично ніхто один одного не знав".
Після виписки з госпіталю Коваленко повернувся до Мощуна, щоб забрати загиблих бійців своєї роти з окопу, де вони воювали. Російська артилерія продовжувала обстрілювати село, змушуючи українців ховатися серед трупів своїх товаришів. Коли вогонь вщух, Коваленко та його бійці винесли тіла пішки - одне за одним.
РОЗДІЛ VI
Генерал-лейтенант Анатолій Кривоножко, начальник Центрального повітряного командування Повітряних Сил Збройних Сил України, 24 лютого лежав на лікарняному ліжку в Києві, одужуючи після важкої коронавірусної інфекції. Коли перші ракети почали вражати його людей на військових аеродромах і радіолокаційних станціях, він витягнув свою трубку для внутрішньовенного введення і викликав водія. Він був потрібен на базі.
"Коронавірус, напевно, просто зникає в таких ситуаціях", - сказав він.
Перебуваючи в ізоляції, Кривоножко працював віддалено і готувався до можливої російської атаки. Багато українських винищувачів і засобів протиповітряної оборони були передислоковані. Як наслідок, коли влучали перші ракети, росіяни часто били по порожніх місцях. Деякі літаки, за його словами та словами інших, вже були в повітрі, коли сталися удари - ще одна тактика для порятунку флоту.
"Ми створювали фальшиві цілі для наших ворогів", - згадував Резніков, міністр оборони.
Кривоножко дав своїм підрозділам близько 90 хвилин, щоб зібратися після шоку від першого бомбардування. У деяких випадках російські ракети того ранку успішно вразили свої цілі. Казарма 138-ї радіотехнічної бригади була зруйнована, але 50 людей, які спали в ній, дивом залишилися живими. Сирена, яка б сповістила їх про необхідність шукати укриття, не ввімкнулася.
Молодші пілоти взяли гранатомети і зайняли позиції для захисту Васильківської авіабази - злітно-посадкової смуги, яка все ще використовувалася приблизно за годину їзди на південь від Києва. Старші, більш досвідчені пілоти піднялися в повітря, знаючи, що ці місії, ймовірно, були для них останніми.
"Я б не назвав це традицією, але було правило, що якщо була дуже, дуже небезпечна невдала місія, то старші хлопці стрибали в літаки", - сказав український пілот-винищувач з позивним "Місячна риба". "Старші хлопці брали на себе відповідальність, мовляв, "Гей, у мене дорослі діти". "
Кривоножко розповів, що деякі пілоти здійснювали по три-чотири вильоти на день, щоб вступити в бій з російськими військами. Вони часто пропускали передпольотні перевірки і злітали з укорочених злітно-посадкових смуг, які були розбомблені, а потім відремонтовані за ніч. За словами Кривоножка, той факт, що Україна взагалі давала відсіч, здивував росіян і змусив їх змінити тактику, зазначивши, що після перших хвиль менше російських літаків стали літати в Україну, а Москва почала більше використовувати свої обмежені запаси високоточних боєприпасів.
Українські винищувачі, які продовжували літати через кілька днів після вторгнення, стали символами запеклого опору, який не припинявся, і відіграли вирішальну роль у стримуванні російського наступу.
"Усі, особливо Росія, вважали, що наша протиповітряна оборона протримається лише кілька днів, - сказав підполковник Денис Смажний, головний спеціаліст відділу підготовки зенітних ракетних військ. - Якщо не годин. "Якщо не кілька годин".
На землі українські підрозділи протиповітряної оборони обстрілювали російські цілі і негайно змінювали позиції, що дозволило їм протриматися довше, ніж багато хто очікував, навіть незважаючи на те, що вони боролися з потужним російським глушінням. Полковник Юрій Перепелиця, командир 138-ї радіотехнічної бригади, сказав, що його підрозділи ніколи не повинні перебувати в зоні досяжності російської артилерії, але іноді працюють в межах 10 миль від лінії фронту.
"Ми порушили б усі доктрини, - сказав він. "Піддаючи себе ризику, ми збільшували наші шанси на знищення цілей".
ППО залишалася головною ціллю для росіян, і Перепелиця постійно хвилювався, що диверсанти розкриють його місцезнаходження.
Співробітники СБУ, головної служби внутрішньої безпеки України, розповіли, що українські колаборанти позначали деякі місця фарбою, яку було видно вночі - це був сигнал, куди спрямовувати повітряні удари. В інших випадках вони надсилали закодовані повідомлення з координатами своїм російським кураторам. Текст з червоними квітами позначав об'єкт цивільної інфраструктури. Зеленими квітами - військовий об'єкт. За словами чиновників, повідомлення підписувалися як від "бабусі", тобто від бабусі.
"Росіянам сказали, що ніяких систем ППО не буде, - сказав Перепелиця. "Вони нахабно увійдуть у повітряний простір, і ми їх знищимо".
РОЗДІЛ VII
Поки його товариші намагалися зупинити росіян на захід від Києва, полковник Леонід Хода, командир 1-ї танкової бригади, проводив мобілізацію на північний схід від столиці в Гончарівському. Коли вранці 24 лютого в його базу влучила перша російська ракета, Хода підготувався до найгіршого. Він перемістив боєприпаси, паливо і продовольство в замасковані безпечні райони і розосередив свої війська за межами бази в полі. Він обговорив зі своїми заступниками, як вислизнути і сформувати підпільний опір. Він готувався до останнього прощання з дружиною.
Через кілька годин війни здавалося, що сталося найгірше.
Російські війська, чисельність яких, зрештою, становитиме близько 30 000 осіб, перетинали кордон з трьох напрямків у напрямку північного українського міста Чернігів. Їхній план, за словами українських офіційних осіб, полягав у тому, щоб протягом трьох днів швидко захопити місто з населенням 280 000 осіб і просунутися на південь уздовж східного берега Дніпра до Києва. Разом з військами, що висадилися в Гостомелі і поширилися на західну частину столиці, вони утворили б рух кліщами на Київ.
Між росіянами і східним флангом столиці стояв Хода зі своєю бригадою, яка налічувала близько 2 000 бійців.
"Психологічно важко сприйняти, коли чуєш, що йде колона з 10 танками. Інша колона йде з 30 одиницями бронетехніки. За ними йде ще одна колона з 12 машин", - сказав Хода. "Були такі хвилі".
Знищений український танк у Чернігові, фото у квітні Емілі Сабенс; Войцех Гжедзінський; iStock
Хода залишив базу і поспішив на північ до Чернігова, щоб створити передовий командний пункт. Чекаючи біля шосе на північ від міста, його роти влаштували засідку і знищили першу російську колону, обстрілявши її з артилерії з такої близької відстані, що росіяни не встигли відреагувати. Друга російська колона впала таким же чином.
Атака зупинила наступаючі сили і дала українцям критичний час, щоб звести оборону і зібрати власні війська.
Протягом наступних п'яти тижнів точилася боротьба проти росіян, яка зіграла ще одну важливу роль у запобіганні успіху Москви в її "блискавичному ударі" по українській столиці.
Українці намагалися загнати масу російських військ у вузькі ділянки місцевості - ґрунтові дороги, які були непрохідними, відталі поля або болота, які б затягували машини в пастку і змушували витрачати більше пального. Машини, які залишалися на асфальті, ставали мішенню для швидкохідних українських військ. Мости і переправи були заміновані і заблоковані.
"Ми змушували їх їхати певними маршрутами, а потім підривали їх і відрізали", - сказав генерал-майор Віктор Ніколюк, головнокомандувач українськими військами на півночі країни.
Ця стратегія викликала захоплення в Пентагоні.
"Цим шляхом наступали близько 30 бойових груп. Одна українська бригада зупинила їх. Я не знаю, хто був цей командир, але він зупинив їх на їхньому шляху", - сказав пізніше генерал Марк А. Міллі, голова Об'єднаного комітету начальників штабів Збройних сил США.
"Вони не могли зійти з дороги. Їхні молодші офіцери не мали жодної ініціативи", - сказав Міллі про росіян. "Цей хлопець був схожий на бензопилу, яка просто пережовувала їх".
За словами Ніколюка, старий радянський спосіб ведення війни, коли командири давали офіцерам мало свободи у прийнятті рішень і прагнули придушити ворога, посилаючи неповороткі маси сил, залишився російським почерком.
"Ми вбивали двох-трьох людей, а потім на їхнє місце приходили інші. Перші все ще лежать, а ці хлопці йдуть вперед, - каже він. "Це просто 1941 рік, коли життя особового складу нічого не означає для командирів.
"Проблема [також] в тому, що вони самовпевнені. Вони думають, що Україна маленька. "Ми їх просто переможемо", - продовжив він. "Ми проїдемо танками, і все". "
З українського боку, командири, які керували військами на сході країни з 2014 року, навчилися у західних партнерів передавати повноваження з прийняття рішень вниз по ланцюгу командування і забезпечувати, щоб офіцери нижчого рівня знали, що вони повинні діяти, виходячи з того, що відбувається в даний момент, без милиці зі штабу.
Ініціатива, в будь-якому випадку, нав'язувалася офіцерам. Як це сталося на захід від Києва, росіяни повністю заглушили український зв'язок і супутникові мережі, залишивши Ходу та інших без зв'язку з солдатами на передовій. Українські командири виїжджали на позиції своїх військ, щоб спілкуватися і віддавати накази.
"Військовий зв'язок був повністю паралізований", - сказав Хода, зазначивши, що його сили також спиралися на місцеве населення. "Нам доводилося працювати через інформаторів. Я не буду розкривати всі карти, але ми знали з 95-відсотковою точністю навіть найменші їхні пересування іншими способами. Це все були місцеві жителі".
Воля українців боротися попри все була продемонстрована на пагорбі на північний схід від Чернігова, з якого відкривався панорамний вид на місто та околиці. "Утримувати цей пагорб", - за словами Ходи, наказав він бійцям, бо інакше росіяни матимуть Чернігів "як на долоні".
Гряда під Черніговом, яку розбомбили росіяни Емілі Сабенс; Сергій Моргунов; iStock
Протягом декількох днів українські бійці захищали вершину пагорба, незважаючи на жорстокі російські обстріли з танків, реактивних систем залпового вогню і, зрештою, осколково-фугасних бомб ФАБ-500, які зруйнували більшу частину самого хребта, сказав Ніколюк. Майже всі українці, які брали участь у бою, загинули і були пізніше знайдені в імпровізованій могилі з хрестом на вершині, сказав Ніколюк, але вони не здалися в полон.
"Ви розумієте, що люди готові захищати те, що належить їм, і шляху назад немає, - сказав Ніколюк. "Коли ти це бачиш, то розумієш, що вже не маєш морального права діяти інакше".
Багато з тих, хто загинув, були членами Сил територіальної оборони України - добровольцями, які записалися тисячами в перші дні війни. Хоча більшість з них були недосвідченими бійцями, вони взяли на себе відповідальну і небезпечну роль, забезпечивши критично важливу додаткову робочу силу.
За шість місяців Україна втратила близько 9 000 військовослужбовців і понад 7 000 військовослужбовців зникли безвісти, згідно з офіційними українськими заявами, хоча ці цифри можуть бути вищими. Росія втратила понад 15 000 військовослужбовців, згідно з коментарями наприкінці липня голови ЦРУ, який сказав, що важко встановити точну цифру.
Хода сказав, що рішення Зеленського залишитися в Києві підштовхнуло війська. "Уявіть, що йде війна, а вам кажуть, що президент кудись втік... це деморалізує".
Російські військово-повітряні сили спочатку домінували в небі над Черніговом. Лише в середині березня бригада Ходи отримала від США та європейських союзників переносні зенітно-ракетні комплекси "Містраль" і "Стінгер", що нарешті дозволило їм збивати російські літаки, сказав він.
За допомогою грубої сили і чисельної переваги росіянам на той час вдалося прорватися на південь Чернігова і майже оточити місто. У бій вступила 58-а мотопіхотна бригада, яка просунулася під місто на допомогу 1-й танковій бригаді.
Кульмінацією боїв стало село Лукашівка.
За словами Ходи, росіяни зібрали цілу батальйонну тактичну групу чисельністю близько 750 військовослужбовців і склали боєприпаси між білими стінами старої православної церкви. За його словами, російська бронетехніка заполонила село - близько семи танків, 19 бойових машин піхоти і 12 або 13 бронетранспортерів, на додаток до вантажівок.
Якби українці не відступили під Лукашівкою, вони ризикували втратити свою останню "дорогу життя" до Чернігова і з Чернігова.
Але російське рішення про масове введення військ було помилковим. За словами Ходи, Лукашівку від сіл, які утримували українці, відокремлювали відкриті поля і мереживо крихітних струмочків, що робило росіян вразливими.
Православний храм у Лукашівці, який став російською бойовою базою Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
"Невеликими групами ми виходили і знищували один-два танки, одну БМП, частину особового складу - і просто потроху починали відрізати їм логістику", - розповів Ніколюк.
Решту зробила артилерія. Значна частина російської техніки була спалена.
У той момент, за словами Ходи, він знав, що росіяни зазнають поразки. Вони втратили занадто багато людей, танків і бойових машин - і у них вже не було достатньо сил, щоб просунутися в сам Чернігів. Їхнє матеріально-технічне забезпечення було перевантажене контратаками, часом і відстанню.
На той час росіяни вже досягли східної околиці Києва іншим шляхом.
РОЗДІЛ VIIІ
Це було зухвало і водночас нерозумно.
В середині березня, коли її війська боролися по обидва боки Києва, Росія спробувала новий гамбіт, відправивши лінію танків на 225 миль на захід через центр України від російського кордону. Коли колона танків наблизилася до меж столиці, українці завдали удару, влаштувавши засідку і обстрілявши танки артилерійським вогнем.
Дев'ятнадцять машин було знищено і близько 48 відступили, повідомив пізніше командир батальйону 72-ї бригади. На кадрах з безпілотника, оприлюднених українцями, видно, як 20 російських танків намагалися розвернутися в багнюці біля шосе, коли колона відступала. У перехопленому дзвінку, оприлюдненому українцями, російський солдат повідомив про численні втрати, включаючи командира полку.
Удар по росіянах батальйон Дмитра Коваленка завдав під час тижневих боїв у селах на східній околиці Києва.
Під час бою Коваленко згадав слова свого покійного діда, який пережив штучний голод Йосипа Сталіна в Україні в 1930-х роках і служив у радянській армії під час Другої світової війни: Ніколи не довіряйте росіянам чи комуністам.
"Вони принесли багато страждань моїй родині, - сказав він. "Тепер я їх ненавиджу".
Як і його двійник, Дмитро Коваленко був у 72-й українській бригаді, але воював на протилежному березі Дніпра Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
Після танкового провалу росіяни не змогли перегрупуватися і так і не розпочали масштабний наступ на східну околицю столиці. З плином часу українські командири, які відстежували російські комунікації, почали чути зміну тону серед ворожих солдатів. Ентузіазм змінився панікою і розчаруванням. Київ тримався, а російські втрати зростали.
Росія скоротила свої втрати і наприкінці березня оголосила, що її війська переорієнтуються на східну Україну. За кілька днів вони почали відступати.
"Одного дня вони раптово зібралися і пішли", - сказав Коваленко, який святкував зі своїм братом-близнюком Романом.
"Перш за все, це були люди, які стояли один за одного і говорили: "Ні, ми не здамося", - сказав Роман. "Це була сила їхнього духу".
Врятувавши Київ, Україна захистила свою незалежність як суверенна держава. Але Росія продовжила б оспорювати кордони цієї держави на другому, більш деморалізуючому етапі війни на півдні та сході країни.
РОЗДІЛ ІX
4 квітня Зеленський поїхав до Бучі, передмістя Києва, де українські чиновники знайдуть 458 тіл. Понад 400 з них мали сліди вогнепальних поранень, катувань і побоїв.
Щодня, протягом попередніх шести тижнів, Зеленського інформували про кількість загиблих і поранених, про сім'ї, розлучені і розкидані по всій країні та Європі.
Хоча він відвідував війська, не спав під звуки нічних артилерійських обстрілів і авіаударів, терпів загрози власному життю, він здебільшого перебував у президентському кабінеті.
У численних коридорах на підлозі сиділи солдати. Біля вікон стояли снайпери. За його словами, Зеленський до всього цього вже звик, але ніщо так не потрясло його, як візит до Бучі.
"Це відчуття, що це смерть - коли тиша, тиша і тиша, і нічого живого не залишилося", - згадує він.
На вулицях лежали трупи. Будинки були спалені. Чиновники показували йому тіла людей, які зазнали жахливого знущання.
Чоловік несе труну повз мішки з трупами, поки поліція розслідує сотні вбивств у Бучі Емілі Сабенс; Хайді Левін; iStock
"Це відчуття страшне, - сказав він. "Все зруйновано і що тепер? Так може бути скрізь. Так вони працюють".
До Бучі, за його словами, він був настільки занурений у спроби отримати більше зброї, затвердити рішення на полі бою і провести переговори з іноземними лідерами, що не знайшов часу, щоб повністю обміркувати, що було втрачено в перемозі під Києвом.
"Настає момент усвідомлення, - продовжив Зеленський, - того, що відбувається, що вони зробили, що це незворотність, що назад шляху немає".
РОЗДІЛ X
У червні Роман і Дмитро Коваленко перебували на сході країни, у вугільному регіоні Донбасу, де Росія розв'язала артилерійську війну, що нагадувала Першу світову війну, в результаті якої українські солдати без зброї благали про більш сучасне західне озброєння.
За півтора місяці більше двох третин роти Дмитра були поранені, зникли безвісти або загинули - більшість з тих, хто вижив, отримали черепно-мозкові травми.
Дмитро відвідав позицію брата і побачив, як страждає Роман, який носив навушники, щоб пом'якшити відлуння вибухів.
За кілька днів Роман знову опинився в лікарні, де перебував до останнього дня перед відправкою на ротацію.
На початку цього місяця Дмитро зібрав речі, щоб повернутися на східний фронт після того, як провів кілька днів за межами Києва з батьками та 10-річним сином. Його син розуміє, куди він їде.
Дмитро каже, що йому важко прощатися з сином:
"Я кажу, що все добре, що я скоро повернуся. Просто зачекайте".
