Найслабше місце нової американської блокади Ірану — не у військовій схемі, а в дипломатичній самотності. Дональд Трамп подав цей крок як частину ширшого тиску на Тегеран і натякнув, що інші країни допоможуть. Але вже в перші години стало видно інше: союзники хочуть відкритого Ормузу, проте не поспішають брати на себе політичну й військову відповідальність за американську блокаду.
Формально США запустили доволі чітку конструкцію. Центральне командування оголосило, що з 10:00 ранку за східним часом 13 квітня починає блокування всього морського трафіку, який входить до іранських портів або виходить із них. При цьому Вашингтон окремо підкреслив, що не перешкоджатиме свободі навігації для суден, які прямують до неіранських портів і з них. Це дає Білому дому змогу подавати операцію не як тотальне перекриття протоки, а як вибірковий силовий режим проти самого Ірану.
Саме тут і починається головна політична проблема. Відновлення свободи судноплавства — мета, з якою готові погодитися багато держав. Але блокада, яку контролює і забезпечує Вашингтон, — це вже інше. Вона означає не просто захист маршруту, а нав’язування нового порядку проходу, де США стають єдиним арбітром того, хто, куди і на яких умовах рухається в найчутливішому енергетичному коридорі світу.
Як раніше відзначав Дейком, у подібних кризах міжнародна згода на принцип не дорівнює готовності розділити механізм примусу. Саме це зараз і відбувається навколо Ормузу. Багато урядів підтримують ідею відкрити протоку, але коли Вашингтон переводить це в режим фактичної блокади іранських портів, навіть партнери починають обирати мову стриманості, а не спільної дії.
Британська позиція тут особливо показова. Ще 2 квітня Лондон зібрав понад 40 країн і міжнародних організацій для координації дій навколо Ормузької протоки, а 19 березня Велика Британія долучилася до широкої спільної заяви держав, які засудили іранське блокування маршруту та висловили готовність сприяти безпечному проходу суден. Але між підтримкою свободи навігації і підтримкою американської блокади, схоже, пролягла чітка межа: Кір Стармер публічно дав зрозуміти, що Лондон у такій операції участі не братиме.
Австралія демонструє схожий підхід, хоч і в м’якшій формі. Канберра офіційно підтримує перемир’я, наполягає на деескалації і прямо говорить про необхідність дипломатичного відкриття протоки, щоб критичні поставки знову запрацювали. Тобто навіть країни, які визнають руйнівний ефект іранського тиску на Ормуз, намагаються триматися якомога далі від логіки нового воєнно-морського фронту під американським командуванням.
Китай іде ще далі у дистанціюванні. Пекін прямо покладає відповідальність за кризу на військову ескалацію США та Ізраїлю, закликає до негайного припинення бойових дій і повторює, що ключ до безпечного відновлення руху в протоці — це не силове перекроювання правил, а зупинка війни. Для Вашингтона це особливо неприємний сигнал: саме Китай є одним із найбільших глобальних споживачів енергоносіїв, які проходять через Ормуз, але навіть він не дає США політичного мандата на такий формат блокади.
На цьому тлі Ізраїль виглядає майже природним винятком. Біньямін Нетаньягу ще раніше заявляв, що Іран намагається шантажувати світ Ормузькою протокою, і підкреслював, що Ізраїль допомагає американським зусиллям відкрити маршрут. Саме тому підтримка нового кроку з боку Єрусалима була передбачуваною. Але ця підтримка лише підкреслює головне: блокада поки що виглядає не як нова міжнародна коаліція, а як розширення американсько-ізраїльної лінії тиску на Тегеран.
Для Трампа це означає подвійний ризик. Якщо блокада спрацює слабко, вона покаже, що Вашингтон підняв ставки без справжньої міжнародної опори. Якщо спрацює жорстко, Сполучені Штати самі понесуть основний тягар наслідків — від можливих ударів по своїх кораблях до нового стрибка цін на енергоносії та дипломатичних конфліктів із країнами, чиї судна можуть опинитися під американським контролем. Те, що мало виглядати як демонстрація лідерства, може виявитися демонстрацією меж цього лідерства.
У підсумку головне питання сьогодні звучить не так: чи зможуть США фізично перекрити іранські порти. Головне питання інше: чи здатен Вашингтон перетворити власну силову акцію на щось більше, ніж одноосібний маневр у вже перевантаженій кризі. Поки що відповідь радше негативна. Світ хоче відкритого Ормузу, але зовсім не факт, що він хоче відкривати його саме за сценарієм Трампа.
