Заява Володимира Зеленського про небажаність Будапешта як місця переговорів стала чітким сигналом: формат важливий не менше за зміст. Прем’єр Угорщини Віктор Орбан системно блокує рішення ЄС щодо України, а це підриває довіру до нейтральності майданчика.
Водночас Київ не відмовляється від дипломатії. Президент наголосив: якщо з’явиться реальна можливість зупинити війну, Україна прийме будь-який працездатний формат — окремі зустрічі, шатл-дипломатія, посередництво партнерів. Ключове — результат і безпекові гарантії.
Планована зустріч Дональда Трампа з Володимиром Путіним у Будапешті збурила Європу. Столиці побоюються, що переговори «без України» або «про Україну» можуть конвертуватися у тиск на Київ із нав’язаними поступками щодо територій, що зруйнує принципи міжнародного права.
Зеленський назвав низку альтернатив: Швейцарія, Австрія, Ватикан, Саудівська Аравія, Катар, Туреччина. Це майданчики з більшим потенціалом довіри та рівновіддаленості від сторін. Вони можуть забезпечити кращий баланс інтересів і технічну інфраструктуру для складних перемовин.
Контекст важливий: Будапешт — символ болючих обіцянок. Саме тут у 1994 році Україна, відмовившись від ядерної зброї, отримала гарантії безпеки за Будапештським меморандумом. Анексія Криму і агресія РФ у 2014 році зробили ці гарантії порожнім звуком, травматизувавши суспільство.
Позиція Орбана створює додаткові ризики. Його системна критика санкцій ЄС, блокування пакетів допомоги та візити до Москви роблять Угорщину політично неспроможною виступати чесним посередником. Для довгострокової угоди потрібен модератор із бездоганною репутацією нейтральності.
Риторика «зупинімося на лінії бою» виглядає простою, але не вирішує причини війни. Фіксація статус-кво без гарантій безпеки і правосуддя перетворить паузу на заморожений конфлікт із ризиком нової ескалації. Україна наполягає: мир має бути справедливим і підкріпленим механізмами.
Київ очікує не символічних жестів, а реальних інструментів: протиракетна оборона, далекобійні спроможності, санкційний тиск, компенсаційні механізми і воєнно-економічна ізоляція РФ. Лише так переговори матимуть вагу для Москви і не перетворяться на гру в одні ворота.
У центрі порядку денного — контракт на 25 систем Patriot, розтягнутий на роки, із можливим прискоренням за політичної волі. Для України це не просто «щит» над містами, а й умова стабілізації енергосистеми й промисловості, які страждають від масованих ударів російських ракет.
Енергетичний фронт не менш жорсткий. Через втрати видобутку газу та удари по генерації Києву знадобляться додаткові обсяги імпорту й фінансування до 2 млрд доларів. Це питання виживання інфраструктури: тепло, електрика, вода — базові послуги, без яких неможлива відбудова.
Європейські міністри закордонних справ уже розкритикували ідею «Путін на території ЄС», якщо це не дає негайного безумовного припинення вогню. Це більше, ніж символіка: сприйняття публіки і союзників визначає стійкість санкційного режиму та готовність фінансувати підтримку України.
Угорщина ризикує опинитися в ізоляції у власному Союзі. Перекоси в зовнішній політиці дорого коштують: інвестпривабливість падає, переговорні позиції слабшають. Для Будапешта розумніше зіграти роль конструктивного фасилітатора, а не адвоката Кремля в європейських інституціях.
Вашингтон теж шукає формулу. Трамп пропонує «зупинку» на фронті, але вагається з довгобійними ракетами для Києва. Без сильної позиції США Москва не має стимулу до компромісу. Тому ЄС нарощує власні пакети ППО, боєприпасів і фінансів, зменшуючи залежність від американських циклів.
Для України прийнятна лише така архітектура миру, яка включає: повне виведення військ РФ, повернення депортованих, обмін полоненими, репарації, міжнародні гарантії безпеки та юрисдикційні механізми відповідальності. Все це має бути закріплено правом, а не усними обіцянками.
Шатл-дипломатія із залученням надійних посередників дає шанс на поступовий прогрес: технічні режими тиші на енергетичних об’єктах, коридори для експорту й гуманітарні обміни. Але кінцевою метою залишається не «відлига», а переведення війни на рейки справедливого миру.
Ризики поспішних рішень очевидні. Будь-яка «швидка угода», що легалізує захоплення, стане прецедентом для ревізіоністів і зруйнує систему безпеки Європи. Компроміс можливий лише щодо тактики і таймінгу, але не щодо принципів суверенітету, кордонів і відповідальності агресора.
Комунікація теж зброя. Росія просуває тезу «РФ перемагає» — аби деморалізувати Київ і втомити Захід. Завдання України й партнерів — пояснювати суспільству, що інвестиції в ППО, енергетику та дефляцію ризиків війни дешевші за ціну нової ескалації на кордонах ЄС і НАТО.
На практиці «правильні» переговори — це коли Москва бачить прогрес України на полі бою і стратегію економічної витривалості: нафтосанкції, обмеження тіньового флоту, контроль чипів і подвійного призначення. Тоді зменшується цінність затягування і зростає ціна агресії.
Зеленський дав зрозуміти: Україна готова до зустрічі в будь-якому форматі, який приносить результат. Але місце і модерація мають значення, бо впливають на сприйняття справедливості й баланс сил за столом. Саме тому Будапешт сьогодні — радше політичний детонатор, ніж рішення.
Оптимальний сценарій — нейтральний хаб із довірою сторін і сильним гарантійним пулом: США, ЄС, Велика Британія, Туреччина, країни Перської затоки, Ватикан. Там, де кожен зобов’язок має механізм виконання, а кожне порушення — наслідки, від санкцій до конфіскацій активів.
Рівень вимог високий, але без нього переговори стають піаром. Україна вже платить ціну кров’ю і інфраструктурою; її прагматизм не про поступки, а про запобігання повторенню війни. А отже, будь-який «мирний план» тестується простим питанням: чи робить він реванш неможливим?
Історія з Будапештським меморандумом навчає: гарантії без інструментів — не гарантії. Новий договір має мати зуби: ППО, оборонні контракти, фінансові трасти від репарацій, автоматичні санкції, судові механізми. Тільки так мир стає довгим, а не відстроченою війною.
Союзникам також варто врахувати економіку миру: страхування інвестицій, швидкі «зелені» коридори для бізнесу, пріоритет енергомодернізації і критичної інфраструктури. Відбудова — це не подарунок, а ринок і робочі місця у Європі та США, що зміцнюють коаліцію підтримки.
У підсумку Будапешт — це більше, ніж точка на карті. Це тест на уроки 1994 року і дорослість міжнародної політики. Україна демонструє готовність до конструктиву, але не до капітуляції. Нейтральний майданчик і сильні гарантії — єдиний шлях до миру, який витримає реальність.
