Цивільні заручники війни: хто вони і чому про них забули
За останніми повідомленнями, третій етап масштабного обміну полоненими між Україною та Росією відбувся у форматі "1000 на 1000". 303 українських захисники повернулися додому. Але цей акт справедливості залишив темну пляму мовчання — серед звільнених немає жодного цивільного, який перебуває в полоні вже понад вісім років.
Про це з болем у серці нагадав Станіслав Асєєв — журналіст, письменник, колишній полонений в’язниці "Ізоляція", де катування були нормою. У своєму дописі він наголошує: список заручників, які не були військовими, а лише допомагали Україні у найтемніші роки війни, досі лежить мертвим вантажем, переданий ще в січні 2020-го президенту Зеленському.
Ці люди — не статистика. Вони не зникли в тумані історії. Вони досі дихають, страждають, сподіваються, чекають. Понад вісім років без волі, без справедливості, без шансу бути почутими.
Колонія №32 в Макіївці: зона тіні
Колонія суворого режиму №32 у Макіївці давно стала символом безкарності та нелюдяності. Саме туди, за словами Асєєва, перевели більшість цивільних полонених після закриття "Ізоляції" — печально відомої в’язниці, де ламали не лише кістки, а й людську гідність.
Ці колонії — місця, куди не доходить жоден промінь гуманності. Умови утримання — катастрофічні. Постійні приниження, примусова праця, відсутність медичної допомоги, повна ізоляція від світу. Доля полонених не просто тяжка — вона майже невидима.
Багато хто з цих людей на момент полону займався допомогою українським спецслужбам або просто не приховував своїх проукраїнських переконань. Це була їхня провина в очах тих, хто прагнув придушити будь-який спротив. Тепер їхнє існування, здається, стало незручним навіть для офіційного Києва.
Полон у часі: коли вісім років стають вироком
Вісім років. Це не просто строк. Це вирок, який звучить, як крик у порожнечу. У часи, коли міжнародна спільнота вимагає дотримання гуманітарного права, ці люди — символ його цинічного порушення.
Асєєв не порівнює біль — і правильно робить. Неможливо виміряти, чия рана глибша. Але термін полону — об’єктивний показник. І якщо цивільних справді обмінюють, як зазначають посадовці, тоді чому не беруть до уваги тих, хто провів у неволі найбільше часу? Хто відповідальний за цю сліпу пляму?
Це питання не лише до ворога. Це питання до нас. До держави. До суспільства. До кожного, хто не хоче бачити цих людей, бо їхнє існування незручно нагадує: війна — це не тільки фронт.
Чи залишилися ми людьми?
Слова Асєєва про те, що для Росії ці люди — ніхто, б’ють болючою правдою. Але ще болючіше звучить його запитання: "Чи є вони кимось для своєї держави?"
Це не риторичне питання. Це виклик совісті. Бо якщо ми визнаємо їхні жертви, якщо ми пам’ятаємо їхні імена, якщо ми розуміємо ціну їхнього спротиву — ми повинні діяти. Не словами, а справами. Не раз на рік у промовах, а щодня — через дипломатію, тиск, інформаційні кампанії, конкретні вимоги до партнерів.
Цивільні заручники — це не абстракція. Це обличчя. Це долі. Це українці, яких ми не маємо права залишити поза увагою.
Що далі? Шлях до справедливості
Що має зробити держава? Передусім — оновити та актуалізувати списки заручників. Забезпечити їхню фігуру в усіх майбутніх перемовинах. Створити спеціальну групу, що координуватиме роботу з повернення саме цивільних.
Крім того, суспільство має знати правду. Має чути голоси рідних тих, хто досі за ґратами. Має відчути, що за кожною історією — життя, яке чекає на повернення.
Війна триває. І поки ми не повернемо всіх, хто в неволі, перемога не буде повною. Тому що справжня перемога — це не лише звільнені території, а й збережені людські долі.
