Дискусія навколо нової редакції Цивільного кодексу несподівано перетворилася на одну з найчутливіших правових тем воєнного часу. Після ухвалення законопроєкту №15150 у першому читанні увагу привернула не лише масштабна модернізація приватного права, а й відсутність у документі механізмів для легалізації одностатевих союзів. Саме ця прогалина швидко стала предметом політичних суперечок і суспільного тиску.
Ключова причина полягає не в технічній конструкції нового Цивільного кодексу, а в конституційних межах. Стаття 51 Основного закону визначає шлюб як союз жінки та чоловіка. За умов воєнного стану змінювати Конституцію заборонено, а отже навіть найбільш радикальна редакція цивільного законодавства не здатна обійти це обмеження через звичайну законодавчу процедуру.
За попереднім аналізом «Дейком», саме ця колізія дедалі сильніше формує нову юридичну реальність України: суспільний запит на правове врегулювання вже існує, але державна система поки не має інструменту для його повноцінного задоволення без окремого політичного рішення.
Співавтор нової редакції Цивільного кодексу Михайло Хоменко прямо визнає: включення норм про одностатеві шлюби до тексту кодексу наразі юридично неможливе. Водночас він наголошує, що проблема не зникає лише тому, що її неможливо вирішити через шлюбне право. Навпаки — війна лише посилила практичні наслідки відсутності правового статусу для багатьох пар.
Найболючіше це проявляється у питаннях доступу до партнера в лікарні, спадкування майна, представництва інтересів або ухвалення рішень у критичних ситуаціях. Формально люди можуть жити разом роками, вести спільний побут і фінанси, але з точки зору права залишаються сторонніми особами. Навіть спадкові права для таких партнерів фактично зведені до четвертої черги.
Саме тому в юридичному середовищі дедалі частіше говорять не про одностатеві шлюби, а про окремий закон щодо цивільних партнерств. Така модель дозволяє частково врегулювати майнові, медичні та соціальні права без прямого конфлікту з Конституцією. Фактично йдеться про спробу створити паралельний інститут, який не називатиметься шлюбом, але вирішуватиме ключові проблеми щоденного життя.
Подібний підхід уже давно використовується в різних європейських країнах як перехідна або компромісна форма. Для України це питання має ще й додатковий вимір — євроінтеграційний. Тема недискримінації, прав людини та юридичного захисту партнерств дедалі частіше опиняється в центрі переговорного порядку денного між Києвом і ЄС.
Втім, навіть наявність юридичної моделі не гарантує її політичного ухвалення. Хоменко фактично визнає, що головний бар’єр сьогодні — не право, а парламентська арифметика. Розробити законопроєкт юристи можуть відносно швидко. Значно складніше — провести його через Верховну Раду в умовах війни, високої політичної поляризації та традиційно обережного ставлення частини депутатського корпусу до теми ЛГБТ-прав.
Це створює для влади подвійний ризик. З одного боку, ігнорування проблеми дедалі сильніше виглядає як відставання від соціальних змін і міжнародних очікувань. З іншого — будь-яка спроба швидкого просування теми може перетворитися на інструмент внутрішньої політичної мобілізації та новий фронт культурного конфлікту.
Показово, що нова редакція Цивільного кодексу все ж вводить поняття фактичного сімейного союзу, який у побуті часто називають «цивільним шлюбом». Але автори документа свідомо обмежили його союзом чоловіка та жінки. Це рішення стало компромісом між модернізацією сімейного права та чинними конституційними рамками.
У результаті Україна опинилася в проміжній точці між старою правовою моделлю та неминучістю майбутніх змін. Питання вже давно перестало бути лише символічною дискусією про шлюб. Йдеться про базові механізми юридичного захисту людей у країні, яка одночасно переживає війну, масштабну трансформацію права та глибоку зміну суспільних норм.
