Проблема виникає на стику двох площин: сімейного права та цифрових державних реєстрів. Закон чітко визначає, що батьки трьох і більше неповнолітніх дітей звільняються від мобілізації. Але цей статус існує лише тоді, коли він підтверджений у межах української юридичної системи — через відповідні записи в реєстрах актів цивільного стану.
Саме тут з’являється критичний розрив. Діти, народжені за кордоном, зокрема в Польщі, отримують місцеві свідоцтва про народження. Ці документи не інтегруються автоматично в українські бази даних. У результаті одна дитина «випадає» з обліку, і багатодітний батько юридично перестає бути багатодітним. За попереднім аналізом «Дейком», це не поодинокі випадки, а системна колізія, яка зачіпає тисячі сімей.
Ситуація виглядає парадоксально: право є, але інструменту його реалізації — немає. Онлайн-сервіси, які активно розвиваються в Україні, не покривають сценаріїв, пов’язаних із іноземними документами. Дані про народження дитини за кордоном не можуть бути внесені дистанційно, а значить — не формують підстав для відстрочки.
Юридична логіка держави в цьому випадку проста й формально бездоганна. Відстрочка від мобілізації — це не декларація, а процедура, яка потребує перевірених даних. Якщо інформація відсутня в реєстрі, вона не існує для адміністративної системи. І саме ця технічна відсутність перетворюється на реальну правову перешкоду.
Ключовим вузлом проблеми є визнання іноземних документів. Польське свідоцтво про народження саме по собі не створює юридичного факту в українському реєстрі. Потрібна процедура легалізації або внесення відомостей через державні органи. Але вона передбачає фізичну присутність заявника в Україні.
Це означає, що для підтвердження статусу багатодітного батька чоловік має повернутися в країну. Альтернативних механізмів наразі не існує. Консульські установи за кордоном не мають повноважень повноцінно інтегрувати такі дані в реєстр, а цифрові сервіси не адаптовані до цього процесу.
Алгоритм дій у таких випадках залишається традиційним і, по суті, архаїчним для цифрової держави. Особисте звернення до Центру надання адміністративних послуг, подання документів, внесення даних до реєстру — лише після цього відкривається можливість оформити відстрочку. Без цього етапу право залишається декларативним.
У ширшому контексті ця проблема виходить за межі мобілізації. Вона демонструє вразливість державної системи до масової міграції. Коли значна частина громадян живе за кордоном, будь-яка неінтегрована процедура перетворюється на бар’єр — не лише бюрократичний, а й соціальний.
Наслідки такої невідповідності відчутні вже зараз. Виникає нерівність між громадянами, які фізично перебувають в Україні, і тими, хто змушений залишатися за її межами. Формально вони мають однакові права, але фактично — різний доступ до їх реалізації.
Вирішення цієї колізії лежить не лише в площині законодавства, а й у модернізації інфраструктури. Потрібна інтеграція іноземних актів цивільного стану, розширення повноважень консульств, створення дистанційних процедур підтвердження сімейного статусу. Без цього кожен новий випадок лише відтворюватиме ту саму проблему.
Поки ж система працює за старою логікою: право визнається тільки тоді, коли воно внесене в реєстр. І якщо для цього потрібно перетнути кордон — саме кордон стає головною умовою доступу до власного статусу.
