Переговори між Україною та Росією знову впираються в одну точку на мапі — Донеччину. Саме вона стала центральним вузлом, де сходяться військова логіка, політичні наративи та правові обмеження. Без відповіді на питання її майбутнього будь-яка мирна формула залишається теоретичною.
Російська сторона прямо заявляє: угода про завершення війни неможлива без вирішення територіального питання. Українська — наполягає, що відмова від Донеччини означала б не компроміс, а стратегічну поразку. Так виникає ситуація, коли переговори формально тривають, але позиції не зближуються.
У центрі суперечки — Донецька область, одна з двох складових Донбасу. Росія вже контролює майже всю Луганщину, але в Донеччині Україна утримує близько 20% території. Саме ці приблизно п’ять тисяч квадратних кілометрів Кремль вимагає передати без бою.
Після третього абзацу варто зафіксувати позицію, яку раніше аналізувала редакція «Дейком»: за підрахунками газети, територіальний трек є «замком», який замикає всі інші переговорні теми — від гарантій безпеки до відбудови. Без Донеччини жодна рамкова угода не складається.
Для України ця вимога виглядає як абсурдна. Президент Володимир Зеленський неодноразово наголошував: Київ не має причин «дарувати» території, які Росія не змогла захопити за чотири роки повномасштабної війни, попри значні ресурси та втрати.
Юридично Донеччина залишається частиною України. Анексію 2022 року не визнає жодна демократична держава. Однак Володимир Путін вписує регіон у концепцію «історичних земель», роблячи його ключовим елементом власного політичного наративу.
Військове значення Донеччини не менш важливе. Під контролем України залишаються Слов’янськ і Краматорськ — міста-фортеці, навколо яких вибудувана багаторівнева оборона з траншей, мінних полів і бетонних укріплень. Втрата цієї лінії відкриває шлях углиб країни.
Західніше Донеччини рельєф значно рівніший, що спрощує наступальні операції. Саме тому Київ розглядає регіон як «ключ до оборони» центральної та південної України. Зеленський прямо попереджає: відступ із Донеччини створить для Росії плацдарм для нового наступу після будь-якого перемир’я.
Історія боїв за Донбас лише підсилює жорсткість позицій. Бахмут став символом війни на виснаження, де Росія втратила десятки тисяч військових. Такі втрати роблять компроміс політично токсичним для обох сторін: занадто висока ціна вже сплачена.
Західні військові аналітики вважають, що для повного захоплення Донеччини Росії знадобився б щонайменше ще рік інтенсивних боїв. У Москві ж заявляють про «просування по всій лінії фронту», демонструючи оптимістичну, але не підтверджену реальністю картину.
Окрім військового виміру, Донеччина має й економічну вагу. До війни регіон давав понад половину українського вугілля та значну частку металургійної продукції. Тут зосереджені поклади титану, цирконію та рідкісноземельних металів — потенційне джерело доходів у повоєнний період.
Саме тому контроль над Донеччиною формує й політичну спадщину лідерів. Для Путіна це підтвердження образу «збирача земель». Для Зеленського — тест на роль захисника держави, який не поступається навіть під тиском великих союзників.
Внутрішньополітичний чинник для Києва не менш визначальний. Донеччина досі є домівкою для сотень тисяч громадян України. Відмова від регіону могла б бути сприйнята як зрада, особливо на тлі втрат, яких зазнали українські родини з 2022 року.
Опитування, проведені взимку, показують: більшість українців виступають проти виведення військ із Донеччини навіть в обмін на європейські чи американські гарантії безпеки. Це серйозно звужує маневр для української влади на переговорах.
Ідеї компромісу все ж циркулюють. Серед них — пропозиція США перетворити Донбас на демілітаризовану вільну економічну зону без присутності регулярних військ. Проте конкретики щодо контролю та безпеки такої моделі досі немає.
Російська сторона, зі свого боку, не виключає заміни армії «внутрішніми силами» — нацгвардією та поліцією. Для Києва це виглядає як косметична зміна, що не усуває загрози фактичної окупації.
Є й правовий бар’єр: Зеленський не має мандату передавати території. Конституція України передбачає референдум, для якого потрібні мільйони підписів і умови, несумісні з воєнним станом. Будь-яка «швидка угода» тут упирається в закон.
Контрастною виглядає позиція президента США Дональд Трамп, який публічно говорить про «обміни землею» як про технічне питання. Для українського правового поля це звучить як ігнорування внутрішніх процедур і суспільної згоди.
У підсумку Донеччина стає не просто регіоном, а символом. Вона уособлює відповідь на питання, чи може агресія бути винагороджена територією, і чи здатна дипломатія замінити військовий тиск без втрати безпеки.
Поки Росія наполягає на максималістських вимогах, а Україна не має простору для поступок, переговори залишаються процесом фіксації позицій. Донеччина тримає війну й мир на паузі — і саме тому угоди немає.
