Ядерний шантаж Росії став фоном повномасштабної війни проти України з 2022 року. Погрози Володимира Путіна застосувати ядерну зброю неодноразово використовувалися як інструмент тиску на Захід. Однак за президентства Дональда Трампа, як зазначає історик Сергій Плохій, страх перед “ядерною Росією” перестав бути головним чинником рішень Вашингтона.
Плохій наголошує: ядром обережної стратегії адміністрації Байдена була саме боязнь переходу Кремлем ядерних “червоних ліній”. Саме це, за словами дипломата Джона Саллівана, неодноразово гальмувало передачу Україні дальнобійних ракет і сучасних систем ППО. Вашингтон постійно звіряв кроки зі сценарієм, у якому Москва може вдатися до обмеженого ядерного удару.
У книжці “Ядерна ера” Плохій нагадує: страх перед ядерною ескалацією сформувався ще в часи холодної війни та був основою політики стримування. Однак у випадку України він набув форми самостійного обмежувача допомоги. Риторика російських пропагандистів, натяки Кремля на можливе застосування тактичної ядерної зброї створили враження, що будь-яке посилення Києва наближає глобальну катастрофу.
З приходом Трампа ситуація змінилася. На думку Плохія, нинішній президент США не боїться ядерних погроз Путіна і не сприймає їх як ключовий фактор. У публічному дискурсі зникають розмови про “червоні лінії” Москви, а ядерна риторика Кремля сприймається радше як шантаж і блеф, а не як реальна готовність до самогубної ескалації. Це радикально змінює рамку рішень у Вашингтоні.
Такий підхід має дві сторони. З одного боку, відмова від паралізуючого страху відкриває можливість швидше ухвалювати рішення щодо військової допомоги Україні, не кожного разу відступаючи перед загрозами. З іншого — зростає ризик недооцінки ірраціональності російського керівництва, яке вже порушило чимало табу, зокрема окупацію ядерних об’єктів, як у випадку Запорізької АЕС.
Плохій нагадує, що нинішня ядерна епоха значно небезпечніша за класичну холодну війну. Якщо тоді у центрі був дуополярний баланс США–СРСР, то сьогодні маємо набагато більше ядерних держав і майже відсутність дієвих угод з контролю над озброєннями. Більше гравців і менше правил роблять будь-яку кризу — від України до Тайваню — потенційно вибуховою.
На цьому тлі ядерне протистояння між Вашингтоном і Москвою повертається до риторики часів холодної війни. Путін наказує готуватися до відновлення ядерних випробувань. Трамп у соцмережах заявляє про доручення розпочати тестування, посилаючись на програми інших країн. Плутанина в заявах американських чиновників лише підсилює враження, що ядерний табу поступово розмивається.
Окрема тривожна тема — використання ядерної інфраструктури у війні проти України. Плохій підкреслює, що окупація Чорнобиля й потім Запорізької АЕС зруйнувала давнє правило: атомні об’єкти не стають полем бою. Бої на території станції, пожежі в адміністративних будівлях, присутність військ поруч із реакторами перетворили “атоми миру” на потенційні “атоми війни”.
Це не лише українська, а й глобальна проблема. Коли одна держава безкарно перетворює ядерну інфраструктуру на заручника своєї агресії, інші потенційні ядерні гравці отримують небезпечний сигнал. Режим нерозповсюдження, на якому трималася безпека після 1960-х, опиняється під загрозою. Кожна нова криза робить спокусу ядерного шантажу більш привабливою для авторитарних режимів.
Плохій застерігає: нинішня гонка озброєнь відрізняється тим, що ми майже не маємо дієвих механізмів контролю. Вихід Росії з Договору про відкрите небо, фактична смерть ДРСМД, заморожений діалог щодо продовження New START — все це означає, що стратегічні системи розвиваються практично без прозорості та обмежень. Для України ця реальність трансформується в постійний ядерний фон війни.
На цьому тлі ставлення Трампа до ядерних погроз Путіна виглядає прагматичнішим, але й ризикованішим. З одного боку, зменшення страху перед ядерним шантажем Росії може означати рішучішу підтримку України й жорсткішу санкційну політику. З іншого — непередбачувані “зигзаги” у зовнішній політиці Білого дому створюють відчуття нестабільності для союзників у Європі.
Плохій вважає, що ключовою мотивацією Трампа є прагнення увійти в історію як “миротворець”, що завершив війну в Україні та інші конфлікти. Саме бажання великої угоди може підштовхувати Вашингтон до пошуку швидкого перемир’я з Москвою. Такий сценарій не обов’язково збігатиметься з інтересами Києва, якщо буде побудований на територіальних поступках і “замороженні” війни.
Водночас історик визнає: економічний стан Росії й довгостроковий санкційний тиск створюють передумови для змін. Якщо Захід зможе зберегти єдність і продовжить зміцнювати українську оборону, ймовірність того, що Кремль погодиться на реальне припинення вогню, зростає. Однак питання, яким буде такий мир, залишиться відкритим — від лінії фронту до гарантій безпеки та майбутнього НАТО.
Для України ядерна риторика великих держав — не абстракція, а безпосередній ризик. Країна вже живе з окупованою атомною станцією, під постійними ракетними ударами, в умовах руйнування енергетичної системи. Утримання й посилення міжнародної уваги до ядерної безпеки, посилення захисту АЕС і розбудова системи ППО — ключові завдання Києва на найближчі роки.
Сергій Плохій наголошує: головна відмінність сьогоднішнього моменту від минулої ядерної гонки — у поєднанні регіональної війни в Європі, глобального суперництва великих держав і кризи режиму контролю над озброєннями. У такій реальності будь-яке рішення Вашингтона чи Москви щодо України має ядерний вимір, навіть якщо зброя залишається у сховищах.
Ядерні погрози Путіна справді не працюють на Трампа в тому сенсі, що не визначають його політику. Але це не означає, що ризики зникли. Навпаки, розмивання табу, конкуренція ядерних держав і відсутність чітких правил роблять світ більш небезпечним. Для України це означає, що боротьба за перемогу неминуче поєднується з боротьбою за нову архітектуру безпеки — від реформи ядерного стримування до гарантій, які унеможливлять повторення нинішньої трагедії.
