Ще недавно Дональд Трамп говорив про мир на Близькому Сході як про власну історичну перемогу. Він обіцяв завершити один із найстаріших конфліктних вузлів сучасної політики і подавав перемир’я з Іраном як доказ своєї здатності укладати великі угоди там, де інші бачили лише глухий кут.
Але перемир’я не витримало навіть місяця. На саміті НАТО в Анкарі Трамп фактично визнав його завершеним після нового обміну ударами між США та Іраном. Мир, проголошений у святковому тоні, виявився не архітектурою безпеки, а поспішною паузою, зібраною з невирішених питань.
У цьому й полягає головна проблема нинішньої іранської кризи. Угода, яку Білий дім хотів показати як прорив, оминула найважчі теми: ядерну програму Ірану, ракетний арсенал, контроль над Ормузькою протокою, роль Корпусу вартових ісламської революції, підтримку союзних угруповань і внутрішні репресії режиму.
За оцінкою Дейком, Трамп зіткнувся не просто з провалом окремого перемир’я, а з межами власної дипломатичної моделі. Його підхід виходив із припущення, що противник зрештою обере економічну вигоду. Але іранська система десятиліттями жила не лише економічним розрахунком, а й революційною ідеологією, силовою логікою та символікою спротиву США.
Саме тому 14-пунктна рамка, укладена в поспіху, не могла замінити реального врегулювання. Вона дозволила оголосити про угоду, але не прибрала причин війни. Коли документ відкладає головні суперечності «на потім», це «потім» майже завжди повертається ракетами, ударами по суднах і погрозами нової ескалації.
Трамп тепер опинився перед трьома неприємними варіантами. Він може ескалувати й ризикнути новою великою воєнною операцією. Може відновити жорстку блокаду іранських портів. А може прийняти проміжний стан — ні війни, ні миру, з постійними сутичками в Перській затоці й періодичними спробами дипломатії.
Жоден із цих шляхів не дає йому швидкої перемоги. Повномасштабна війна не має достатньої підтримки всередині США і стає політично токсичною напередодні проміжних виборів. Блокада потребує тривалої військової присутності й не гарантує економічного краху Ірану. Затяжний конфлікт руйнує обіцянку швидкої та дешевої операції.
Найнебезпечнішою точкою залишається Ормузька протока. Це не просто морський шлях, а важіль, який Тегеран уміє використовувати для впливу на світові енергетичні ринки. Якщо рух танкерів скорочується, ціни на нафту, страхування, логістика і політичні ризики одразу стають частиною воєнного розрахунку.
Іранська ставка зрозуміла: не обов’язково перекривати протоку повністю, щоб отримати тиск. Достатньо зробити рух непередбачуваним, змусити судна рахуватися з новими правилами, спровокувати страх у перевізників і показати, що Корпус вартових ісламської революції здатен диктувати умови там, де проходить глобальна енергетична артерія.
Для Трампа це особливо складна пастка. Він хоче виглядати президентом, який контролює силу, а не втягнувся в некерований конфлікт. Але кожна атака на судно або американський об’єкт змушує його відповідати, щоб не виглядати слабким. Кожна відповідь, своєю чергою, збільшує ризик ширшої війни.
Погрози, які пролунали в Анкарі, показали цю напругу. Трамп говорив про можливість ударів по іранській інфраструктурі, нафтовому острову Харг і навіть об’єктах водозабезпечення, хоча визнавав обережність щодо останніх. Це вже не мова контрольованої дипломатії, а мова президента, який намагається повернути собі ініціативу через силу.
Але сила не вирішує питання, які угода залишила відкритими. Доля іранського ядерного матеріалу, збагаченого майже до збройового рівня, залишається центральною проблемою. Трамп одночасно стверджує, що цей матеріал фактично недоступний під землею, і наполягає, що саме ядерна загроза виправдовувала початкову війну.
Ця суперечність підриває політичну логіку всієї кампанії. Якщо ядерне паливо надійно поховане після ударів по ключових об’єктах, постає питання, навіщо війна починалася з таким поспіхом. Якщо ж загроза залишається реальною, тоді перемир’я, яке її не врегулювало, було лише паузою перед наступним раундом.
Не менш важливо, що угода майже не торкнулася іранських ракет. Для Ізраїлю саме цей арсенал є одним із ключових екзистенційних ризиків. Не вирішено й питання союзних Тегерану сил у регіоні. Перемир’я в Лівані, на яке спиралася ширша конструкція, залежало від сторін, які не були повноцінними учасниками ірансько-американської домовленості.
Так з’явилася типова ілюзія швидкої дипломатії: формально документ є, але механізмів виконання бракує. Складні конфлікти не зникають від того, що їх прибирають із тексту. Вони переходять у тінь і повертаються там, де найбільше болить — у морській логістиці, ядерних об’єктах, ракетних ударах і внутрішній політиці.
Риторика Трампа щодо іранського керівництва теж змінилася різко. Ще недавно він допускав, що нове керівництво Ірану може бути раціональнішим і більш відкритим до економічної вигоди. Тепер він називає його ворожими, жорстокими і хворими людьми, з якими марно мати справу.
Цей поворот говорить не лише про емоцію. Він показує, що Білий дім втрачає початкову ставку на трансакційність Ірану. Якщо противник не поводиться як бізнес-партнер у складній угоді, тоді вся конструкція «домовимося, бо це вигідно» починає розвалюватися.
Попереду може бути не велика вирішальна війна, а довга смуга напіввійни. Удари низької інтенсивності, відповіді на них, посередники, короткі перемир’я, нові порушення, ринки нафти, військові витрати і постійна загроза помилки — саме такий сценарій нині виглядає найреалістичнішим.
Для Трампа це майже протилежність тому, що він обіцяв. Він ішов до конфронтації з Іраном як до швидкої демонстрації сили й майстерності угоди. Натомість отримав конфлікт, у якому кожен варіант поганий: ескалація небезпечна, терпіння дороге, а компроміс без розв’язання головних питань неміцний.
Іранська криза показала межі політики, що плутає угоду з миром. Мир потребує не лише підписів і заяв, а усунення причин війни, механізмів контролю, прийнятних гарантій і розуміння природи режиму, з яким ведуться переговори. Без цього перемир’я стає не завершенням конфлікту, а короткою паузою між двома ударами.
Трамп хотів оголосити Близький Схід місцем свого тріумфу. Натомість Анкара показала інше: поспішна угода з Іраном не витримала першої серйозної перевірки, а президент США тепер змушений керувати не миром, а заплутаною війною, де кожен наступний крок може коштувати більше, ніж попередній.
