Падіння Ніколаса Мадуро внаслідок американського рейду не стало автоматичним тріумфом венесуельської опозиції. Навпаки, адміністрація Трампа швидко показала, що її пріоритет — контрольованість і інтереси США і Венесуела, а не ідеальна демократична картинка.
За лаштунками переговорів, ще до операції, у Вашингтоні шукали фігуру, яку можна посадити в крісло як тимчасова президентка. Вибір упав на Делсі Родрігес — віцепрезидентку Мадуро, яка в очах США виглядала «професійнішою» для керування країною.
Рішення визрівало на тлі ескалації, коли Мадуро демонстративно відкидав ультиматуми і публічно поводився зухвало. Його танці на державному ТБ та англомовні слогани про «відсутність божевільної війни» у команді Трампа сприйняли як насмішку і спробу «взяти на понт».
Кульмінацією став жорсткий поворот: військова операція, передсвітанковий рейд у Каракасі та арешт Мадуро разом із Сілією Флорес. Їх вивезли до Нью-Йорка, де США переводять конфлікт у юридичну площину через наркотрафік і зброю.
Паралельно Білий дім демонстрував інший намір: не просто «затримати», а заявити про готовність «керувати» Венесуелою невизначений час. Саме ця теза підсилила підозру, що ключем є нафтовий сектор, а не лише боротьба з наркотиками.
Для реалізації такого сценарію потрібен партнер на місці. Делсі Родрігес, як стверджували посередники, здатна гарантувати правила гри для американських енергетичних інтересів і не зірвати переговори про доступ до родовищ, інфраструктури та контрактів.
Ніколас Мадуро під час мітингу минулого місяця в Каракасі, Венесуела, де він відкинув ескалацію тиску з боку США — Адріана Лурейро Фернандес
У Вашингтоні її сприймають як кризову менеджерку, яка зуміла втримати економіку й підтягнути видобуток нафти попри санкції США. Це прагматична логіка: інститути Венесуели зруйновані, тому ставка робиться на керовану технократку, а не на емоційний символ опозиції.
Важливо, що опозиційна лідерка Марія Коріна Мачадо, попри переможну кампанію 2024 року та Нобелівську премію, не стала вибором Трампа. Вона намагалася підлаштуватися під його стиль, але особистої довіри не здобула і була відсунута від важелів.
У цій конструкції ще показовіше мовчання про Едмундо Гонсалес — політичного сурогата Мачадо та фактичного переможця виборів, які режим «перемалював». Ігнорування цієї лінії б’є по тезі про демократичний транзит і переводить історію у площину угод та ресурсів.
Публічно США залишають собі батіг: відносини з тимчасовою владою, кажуть чиновники, будуть залежати від «дотримання правил», а за потреби можливі нові удари. Це формула умовної легітимності — співпраця в обмін на слухняність, з правом на ескалацію.
Проблема в тому, що навіть Родрігес може не «підіграти». Її перша реакція була різкою: вона назвала дії США незаконним вторгненням і заявила, що Мадуро лишається легітимним лідером. Це створює для Вашингтона пастку: ставка зроблена, але контроль не гарантований.
Саме тому санкції США по нафті не поспішають знімати. Обмеження на експорт і дозвільні механізми залишаються важелем, яким можна змушувати Каракас погоджуватися на потрібні рішення, навіть якщо на камери лунатимуть антиамериканські промови.
Марія Коріна Мачадо, яка отримала Нобелівську премію миру за організацію переможної президентської кампанії у Венесуелі, зі своїми прихильниками в Каракасі у 2024 році — Адріана Лурейро Фернандес
Водночас у переговорах звучить інша надія: часткове послаблення, щоб оживити економіку і дати Родрігес шанс стабілізувати ситуацію. Логіка проста: якщо країна падає в хаос, жодні інвестиції не зайдуть, а політичний контроль буде ілюзією.
У центрі цього вузла — інвестиції Chevron та інші потенційні західні гравці. Влада США хоче бачити в Венесуелі «відкриті двері» для американських компаній, але без гарантій безпеки персоналу, контрактів і логістики такі плани перетворяться на витратний міраж.
Родрігес має репутацію людини, яка вміє говорити з бізнесом і дипломатами. Вона будувала містки з елітами, інвесторами і навіть із тими, хто втомився від ручного соціалізму та захотів «ринкової» стабільності — хоч і в корумпованому виконанні.
Її біографія додає суперечностей. Донька марксистського партизана, освіта у Франції, кар’єра в режимі чавізму — все це робить її не «новим обличчям», а еволюцією старої системи. Технократичність не дорівнює демократизації.
Вона піднялася завдяки внутрішнім союзникам, зокрема через вплив брата Хорхе Родрігеса, який став ключовим стратегом режиму. Це означає, що її влада — частина мережі, а не особистий мандат. У кризу мережа вимагатиме від неї лояльності, а не реформ.
Окремий маркер — її мовчання про репресії та корупцію Мадуро. Вона ніколи публічно не розірвала із силовою машиною, яка тримає суди, спецслужби і вертикаль страху. Тому «професійність» для США може обернутися токсичністю для суспільства.
Серед ударів США у Венесуелі був удар по багатоквартирному будинку в Катія-ла-Мар — Через NYT
Проте в історії є прецедент: фігури з диктаторських режимів іноді стають мостом, який дозволяє зняти напругу і зайти у виборчий процес. Питання лише в тому, чи готова Родрігес бути мостом, а не ширмою для реставрації.
Її перші години при владі показали гру на два фронти. Внутрішньо вона повинна заспокоїти лоялістів, армію і парамілітарні групи, які відчули приниження. Зовні — дати США сигнал, що нафтові угоди можливі, якщо тиск ослабне.
Символічно, що навіть державне телебачення місцями називало її віцепрезиденткою, а не главою держави. Це виглядає як навмисна двозначність: «ми тримаємо лінію Мадуро», але технічно запускаємо новий фасад для переговорів.
Для Вашингтона це зручно, але небезпечно. Якщо Родрігес лишиться заручницею пропаганди про «єдиного президента», її будь-які компроміси з США будуть трактуватися як зрада. У такому середовищі перехід влади легко зривається в внутрішню чистку.
Додатковий ризик — реакція венесуельців, які голосували проти Мадуро. Вони не отримали свого обраного лідера, зате бачать ту саму верхівку в іншій упаковці. Це підточує довіру до будь-якого «перезапуску» і може повернути людей до вулиці.
З боку США теж назріває конфлікт: поєднати «America First» із фактичним наглядом над іншою державою складно. Якщо Вашингтон дійсно спробує «керувати» Венесуелою через нафту, це стане паливом для критики про імперські методи.
Біля штаб-квартири національної нафтової компанії PDVSA в Каракасі в жовтні — Адріана Лурейро Фернандес
На рівні економіки ключове питання — PDVSA і зношена інфраструктура. Навіть за політичної стабільності відновлення потребує мільярдів і років, а в умовах санкцій, саботажу і ризику диверсій це може стати бездонною бочкою для інвесторів.
Тому ставка на Родрігес — це ставка на мінімальну керованість. Вона має втримати вертикаль, не допустити розпаду і водночас відкрити щілину для угод. Це не романтика свободи, а холодний контракт: стабільність в обмін на ресурси.
Принципова різниця з Мачадо в тому, що вона несла символ демократичної перемоги, але мала б конфлікт із силовиками та старими елітами. Родрігес, навпаки, має доступ до механізмів режиму, але слабку легітимність у суспільства.
Саме тут лежить головна дилема: що важливіше — швидко «запустити» країну чи будувати довіру через вибори. Адміністрація Трампа фактично показала, що демократія для неї вторинна, якщо на горизонті нафта, безпека і торг.
Венесуельці в Кукуті, Колумбія, святкують захоплення пана Мадуро в суботу — Федеріко Ріос
Цю логіку підкреслює теза про «вигіднішу угоду» на венесуельську нафту. Коли після рейду з’являється мова про прибутки, громадяни в Каракасі чують не про свободу, а про розподіл трофеїв. Це підживлює спротив і партизанську риторику.
Для Родрігес успіх означає зробити майже неможливе: домовитися з США так, щоб зберегти контроль у середині режиму і не спровокувати розкол у силовому блоці. Якщо вона не зможе, Вашингтон повернеться до шантажу та «других хвиль».
Для опозиції це означає складніший шлях. Їй доведеться доводити свою суб’єктність без прямої ставки США, працювати з суспільством і тиснути на виборчий календар. Інакше «тимчасовість» Родрігес стане постійною, а демократичний транзит зникне.
У підсумку вибір Трампа — це не помилка й не випадковість, а прагматичний розрахунок. Делсі Родрігес виглядає для нього керованим каналом до енергетичних рішень, тоді як Мачадо — символом, який не гарантує контролю над державним апаратом.
Але розрахунок має ціну: легітимність усередині Венесуели слабшає, ризик хаосу зростає, а будь-яка «нафтова» угода під тиском санкцій буде виглядати як диктат. Якщо США хочуть уникнути затяжної кризи, їм доведеться показати межі влади і шлях до виборів.
Президент Трамп на прес-конференції в Mar-a-Lago, своєму приватному клубі та резиденції в Палм-Біч, штат Флорида, в суботу — Тірні Кросс
