У залі Сенату США тема, яку в Європі звикли вважати «закритою», знову стала гарячою. На слуханні 3 лютого 2026 року сенатори вимагали відповіді: що ще приховують архіви банку про роль швейцарських банків у роки війни.
Адвокат-розслідувач Ніл Барофскі заявив: попередні уявлення про масштаб контактів Credit Suisse з нацистською системою були неповними. Йдеться про сотні рахунків і клієнтів, пов’язаних із апаратом Третього рейху.
Серед найчутливіших епізодів — рахунки для структур, що обслуговували депортації та економіку насильства: згадують німецьке зовнішнє відомство, представників СС і виробника зброї. Сенатор Чак Ґрасслі назвав цифру: близько 890 підозрілих рахунків.
За оцінкою газети «Дейком», нинішній конфлікт уже не лише про історію, а про контроль над рамкою цієї історії. Камінь спотикання — приблизно 150 документів, які UBS не передає Барофскі, посилаючись на ризик втрати привілею.
UBS купив Credit Suisse в екстреному поглинанні 2023 року й успадкував не тільки активи, а й репутаційні «міни». Тепер банк намагається одночасно завершити розслідування і не відкрити двері для нових позовів щодо старих зобов’язань.
Проблема впирається в угоду 1998 року: тоді швейцарські банки погодилися на врегулювання позовів жертв Голокосту на суму $1,25 млрд, а наступні юридичні кроки закріплювали фінальність домовленостей.
У логіці UBS ці 150 файлів — переважно юридичні комунікації та матеріали адвокатів 1990-х. Передача їх розслідувачу, як стверджує банк, може бути трактована як відмова від адвокатської таємниці й підживити спроби перегляду врегулювання.
На іншому боці — Simon Wiesenthal Center, який роками тиснув на Credit Suisse, вимагаючи повнішого розкриття. Представники центру в Сенаті наголошували: питання не в кількості сторінок, а в «останньому шансі» встановити правду.
Сенатори, зокрема Ґрасслі, публічно підштовхують UBS до компромісу: дати Барофскі доступ так, щоб не зруйнувати юридичні запобіжники. На слуханні звучала проста теза: історична прозорість важливіша за корпоративний комфорт.
Самі документи важливі не як «юридична переписка», а як карта знань: кого саме підозрювали, що розуміли про походження активів, як реагували на сигнали про нацистські рахунки. У подібних кейсах мовчання часто є частиною механізму.
Барофскі також описував схеми примусових переказів — коли активи єврейських клієнтів переходили в рахунки, контрольовані нацистами або пов’язаними структурами. Це переводить дискусію від «пасивного зберігання» до участі в перерозподілі.
Окремий пласт — післявоєнні «маршрути втечі». У матеріалах розслідування згадують сервісну інфраструктуру для контактів, які допомагали нацистам осідати в Аргентині, — а отже, історія не обмежується 1945 роком.
Юридично UBS намагається «розвести» два світи: дослідження Другої світової та ризики судових ревізій 1990-х. Але для громадських організацій ці світи зшиті: якщо банк знав більше, ніж визнавав, то й моральна вага угоди змінюється.
Для самого Барофскі історія має ще й вимір довіри до процедури. Сенатори раніше звинувачували Credit Suisse у звуженні «скоупу» та неповній перевірці даних; саме це стало однією з причин політичного втручання США.
Звідси — парадокс для UBS: чим більше банк співпрацює, тим сильніше підсвічує, що в минулому співпраці бракувало. У добу ESG та комплаєнсу репутаційні втрати можуть бути дорожчими за будь-які історичні рахунки.
Компромісні варіанти існують: передача документів під судовим «захисним ордером», перегляд із редагуванням чутливих фрагментів, або доступ через нейтрального посередника. Та кожен із сценаріїв вимагає політичної волі й юридичної винахідливості.
Показово, що в Сенаті вже говорять і про довшу гру — створення публічного репозитарію, аби дослідники могли працювати з матеріалами десятиліттями. Обсяг архівів величезний, і «остаточний звіт» не закриє всіх питань.
За нинішніми оцінками, фінальний звіт Барофскі очікують до кінця 2026 року. Водночас що ближче дедлайн, то дорожчими стають будь-які прогалини в доступі: кожен закритий документ перетворюється на аргумент для критиків.
Далі можливі дві траєкторії. Перша — судова ясність щодо привілею й відкриття 150 файлів для розслідування без «розгерметизації» угоди. Друга — затяжний конфлікт із взаємними звинуваченнями, який знову відсуне правду.
У ширшому сенсі ця історія — урок для фінансового сектору: «історичний ризик» не зникає, він лише змінює форму. І якщо банки хочуть закривати темні сторінки, їм доведеться робити це не заявами, а доступом до фактів.
