Через добу після різкої промови проти Вашингтона Делсі Родрігес різко пом’якшила риторику. У заяві в соцмережах вона вже говорить не мовою ультиматумів, а мовою співпраці, пропонуючи США “кооперативний порядок денний” і “тривале співіснування”.
У тексті вона водночас підкреслює два ключі: Венесуела хоче жити без зовнішніх загроз і наполягає на праві на суверенітет. Але далі робить дипломатичний розворот, запрошуючи американський уряд працювати над спільним розвитком у рамках міжнародного права.
Ця зміна тону важлива, бо ще кілька годин тому Родрігес публічно обвинувачувала Сполучені Штати у вторгненні та “незаконному викраденні” Ніколаса Мадуро. Тоді вона вимагала його повернення й називала його єдиним легітимним президентом країни.
Після захоплення Мадуро вона спочатку навіть уникала прямого визнання, що фактично стала главою держави. Однак тепер Верховний суд Венесуели офіційно визначив її виконувачкою обов’язків президента, і цей статус змушує говорити інакше, з оглядом на ризики.
Окремо додає напруги позиція Вашингтона. Дональд Трамп заявляв, що Родрігес нібито контактувала з держсекретарем Марко Рубіо та погодилася на співпрацю щодо переходу. Після її емоційної промови Трамп уже публічно пригрозив, що вона “заплатить велику ціну”, якщо “не зробить правильно”.
Найпоказовіше в новій заяві Родрігес — відсутність прямої вимоги звільнити Мадуро. Це не випадковість, а сигнал: Каракас тестує інший сценарій виживання, де ставка робиться не на повернення лідера, а на переговорну рамку, яка зменшує ризик ескалації.
Директор ЦРУ Джоном Реткліффом та державним секретарем США Марко Рубіо із Трампом, які спостерігають за військовою операцією США у Венесуелі, 3 січня 2026 року — @realDonaldTrump / Truth Social
У зверненні вона апелює до миру й діалогу, протиставляючи їх війні. Формула “наш регіон заслуговує миру” адресована не лише Трампу, а й Латинській Америці, яка розкололася в оцінці американської операції і боїться нових ударів по суверенітету.
Для внутрішньої аудиторії Родрігес намагається зберегти спадкоємність, посилаючись на “позицію Мадуро” як на нібито базову лінію держави. Водночас вона пропонує образ “великої держави”, де “всі добрі венесуельці можуть об’єднатися”, тобто продає компроміс як національний інтерес.
Реальна причина дипломатичного маневру — баланс страхів. Якщо Каракас продовжить лінію конфронтації, США мають важелі: санкції, “карантин” навколо танкерів, загрозу нових силових кроків і персональні покарання. Якщо піти на поступки надто швидко, це може зірвати підтримку всередині режимних еліт.
Тому нова заява виглядає як спроба купити час і легітимізувати переговори. Родрігес говорить про міжнародне право, щоб підняти планку і зробити майбутні вимоги США предметом торгу, а не диктату. Але в реальності право тут працює лише настільки, наскільки його підтримують силою.
Найближчі тижні покажуть, чи це старт реального переходу, чи тактична пауза. Якщо США вимагатимуть конкретних кроків — щодо нафтового сектору, безпеки, кадрів і зовнішніх партнерів — Родрігес доведеться обирати між збереженням контролю і зниженням тиску.
Головний висновок простий: Каракас різко перейшов від емоційної мобілізації до керованої дипломатії. Це не “прозріння”, а інстинкт виживання держави, яка опинилася під прямим американським важелем. Якщо домовленостей не буде, тон знову стане жорстким — і це ризик для всього регіону.
