Перезапуск мирних переговорів щодо України входить у вирішальну фазу. На цьому тижні одночасно працюють кілька треків: переговори США–Україна у Флориді, візит спецпосланця Стіва Віткоффа до Москви, а також низка зустрічей НАТО та ЄС у Брюсселі. Усі вони мають відповісти на два ключові запитання: якою буде остаточна версія мирного плану Трампа і чи готові Київ та Москва реально зближувати свої «червоні лінії».
Запущений Білим домом мирний план Трампа став формальним стартом нинішньої хвилі дипломатії. Перша версія документа викликала шок у Києві та тривогу в Європі: йшлося про територіальні поступки на користь Росії, обмеження української армії та фактичне зняття з порядку денного питання Україна і НАТО. Після скандалу в медіа та різкої реакції союзників сторони змушені були сісти за стіл і шукати компроміси.
Женевські переговори США–Україна, що відбулися тиждень тому, вперше серйозно підправили архітектуру мирного плану Трампа. Президент Володимир Зеленський, за його словами, отримав документ у версії, яку можна зробити «працездатною». При цьому Кремль через Володимира Путіна дав зрозуміти: оновлена схема може стати «основою» для майбутніх домовленостей, але потребує глибокого доопрацювання.
У неділю українська делегація зустрілася з американцями вже у Флориді. Переговори у закритому режимі тривали близько чотирьох годин. З боку Києва участь взяли голова РНБО Рустем Умєров, головнокомандувач Андрій Гнатов, радник Олександр Бевз та інші представники сектору безпеки. Переговори США–Україна Марко Рубіо назвав «дуже продуктивними», але визнав, що до остаточної угоди ще далеко.
Показово, що ці переговори відбувалися вже без Андрія Єрмака. Колишній керівник Офісу президента і головний переговорник по Україні подав у відставку після гучного корупційного скандалу навколо Енергоатома. Для Зеленського це одночасно і удар, і шанс: з одного боку, він втратив досвідченого «енфорсера», з іншого — отримав можливість перезапустити переговорну команду і, частково, репутацію України в очах Вашингтона.
Очищення від скандальних фігур, як наголошують антикорупційні активісти, зменшує ризик, що Кремль чи Білий дім використають українські справи як важіль тиску. Водночас Єрмак залишив після себе високі очікування: саме він жорстко відкидав вимоги про капітулянтські поступки на Донбасі, став одним із авторів концепції гарантії безпеки України та лобіював формулу, за якою санкції проти Росії мали зніматися лише поетапно і в обмін на реальні кроки.
Нова роль Рустема Умєрова фактично закріплює за ним статус головного переговорника. Як секретар РНБО він одночасно відповідає і за військові пріоритети, і за політичну лінію. Його головне завдання — не допустити, щоб мирні переговори щодо України перетворилися на диктат умов з боку США або Росії. Київ намагається зайняти позицію, де він не лише об’єкт домовленостей, а повноцінний суб’єкт із власною стратегією.
Паралельно з цим запущено другий трек — переговори США–РФ. Дональд Трамп направляє до Москви свого спецпосланця Стіва Віткоффа, якого Кремль прийме вже в першій половині тижня. Саме тут починається найчутливіша частина дипломатії: ще недавно ЗМІ оприлюднили запис, де Віткофф нібито підказував раднику Путіна Юрію Ушакову, як саме презентувати мирний план Трампа американському президенту.
Формально і Москва, і Вашингтон відмахнулися від скандалу, але для Києва роль Віткоффа залишається токсичною. Будь-яка підозра, що спецпосланець більше «адвокатує» інтереси Росії, ніж США, б’є по легітимності переговорів. У тіні залишається і Джаред Кушнер, який, як бізнесмен і неформальний дипломат, допомагав готувати первинний текст і має власні контакти на Близькому Сході та в Європі.
На словах усі сторони декларують готовність до компромісу. Але ключові розбіжності між Києвом і Москвою залишаються майже непримиренними. Для Володимира Путіна базова умова — визнання анексовані території частиною Росії та відмова України від курсу на НАТО. Він відкрито заявив, що російська армія продовжить війну, доки Збройні сили України не підуть із усіх чотирьох «приєднаних регіонів», навіть якщо російська армія досі не контролює їх повністю.
Для України ці вимоги — політичне самогубство. Зеленський неодноразово наголошував, що віддати підписом те, за що вже заплачено десятками тисяч життів, — неможливо. Територіальні поступки офіційно названі «червоною лінією», а будь-який договір, який легалізує російська агресія, не пройде ні Верховну Раду, ні українське суспільство. Бевз прямо сказав, що питання територій Зеленський хоче обговорювати тільки особисто з Трампом, а не через посередників.
Не менш жорсткою є позиція Києва щодо майбутнього статусу Україна і НАТО. Для Банкової вступ до Альянсу — найдешевший і найефективніший інструмент довгострокової безпеки. НАТО зі свого боку торік зафіксувало, що Україна рухається «незворотнім шляхом» до членства. Трамп же, ще під час виборчої кампанії, публічно заявляв: НАТО-інтеграція України для нього неприйнятна, та й сам Альянс він розглядає радше як інструмент тиску на союзників.
Москва категорично відкидає будь-яку присутність заходу на українській території — від баз НАТО до міжнародних миротворчих сил. Для Путіна «нейтралітет України» означає не стільки формальний позаблоковий статус, скільки контроль над її військовою архітектурою і зовнішньополітичними рішеннями. І саме це робить формулу гарантії безпеки України ключовим вузлом переговорів: як створити режим, що реально стримуватиме нову агресію, але не перетворить Україну на де-факто протекторат.
При цьому Путін переконаний, що час працює на Росію. Попри значні втрати, Кремль демонструє повільні, але системні просування на фронті в Україні, особливо на східному напрямку. У Москві вважають, що затяжна війна виснажить Київ швидше, ніж російську економіку, а Захід втомиться фінансувати оборону. Саме тому президент РФ говорить про готовність воювати «стільки, скільки потрібно», поки Україна «не прийме реальність».
Для Києва ситуація складніша. Військовий тиск накладається на внутрішньополітичні кризи. Відставка Єрмака збіглася у часі з гучними антикорупційними розслідуваннями в енергетичному секторі й ростом суспільної втоми. Українська влада змушена доводити власним громадянам, що жорсткі переговори щодо України не перетворяться на кулуарну «зраду», а фінальна угода не стане повторенням Мінських домовленостей із відкладеною війною.
Друга компонента — європейський фактор. На цьому тижні в Брюсселі відбудеться одразу кілька важливих зустрічей: переговори НАТО–Україна за участі нового генсека Марка Рютте та ЄС–Україна щодо подальшої військової допомоги. Окремо Європейський Союз обговорюватиме використання заморожені російські активи, розміщених у Бельгії, як джерела довгострокового фонду підтримки Києва.
Ідея перетворити заморожені російські активи на інвестиційний ресурс для відбудови України є ядром стратегії Єврокомісії. Для Брюсселя це спосіб показати, що санкції проти Росії мають реальний економічний зміст, а не лише символічний характер. Але бельгійський уряд побоюється судових позовів, можливого удару по довірі до євро як резервної валюти і дзеркальних кроків Москви. Це створює внутрішній розкол у ЄС, який уже сьогодні виглядає слабкою ланкою у великій грі.
Політологи відверто говорять: нинішня дипломатія болісно оголила слабкість Європейський Союз. Хоча ЄС разом із державами-членами є головним донором України і фінансує значну частину її оборони, в політичній площині він опинився на узбіччі. Мирний план Трампа обговорюють США, Росія і Україна; Європі фактично відведена роль коректора — вносити правки до чужого документа, а не створювати власну рамку безпеки.
Для НАТО ситуація не менш делікатна. З одного боку, Альянс декларує непохитну підтримку України й обіцяє, що українська армія стане «однією з найсильніших у Європі». З іншого — формальних гарантій, аналогічних статті 5, Київ досі не отримав. Якщо мирний план Трампа буде підписано без чіткої дорожньої карти до членства України, постане питання довіри до НАТО як до механізму реальної, а не риторичної безпеки Європи.
На фоні цього великого геополітичного торгу саме цього тижня варто стежити за кількома маркерами. По-перше, за тим, які формулювання почнуть просочуватися з переговорів у Флориді та Москві щодо територій і гарантій безпеки. Будь-яка згадка про «фіксацію лінії фронту» чи «тимчасовий статус» окупованих регіонів стане сигналом, що питання територіальних поступок повертається через чорний хід.
По-друге, за реакцією Києва на можливу зустріч Зеленський–Трамп. Якщо український президент публічно наполягатиме на особистій розмові про кордони і НАТО, це означатиме, що Банкова прагне винести найболючіші теми на рівень політичних лідерів, а не залишати їх у руках технічних переговорників. Це також шанс для Зеленського показати внутрішній аудиторії, що він не погодиться на «мир за будь-яку ціну».
По-третє, за дискусією всередині ЄС щодо заморожених активів. Якщо Брюссель знайде юридичну формулу, яка влаштує Бельгію та інших скептиків, Україна отримає додатковий аргумент у переговорах: навіть довгий мирний процес не залишить її без ресурсів для продовження оборони й відбудови. Якщо ж рішення знову відкладуть, це лише посилить відчуття, що Європа не встигає за темпами війни і дипломатії.
Окрема інтрига — позиція Москви після візиту Віткоффа. Якщо Кремль почне говорити про «конструктивні сигнали» з Вашингтона і демонстративно пом’якшить риторику, це може свідчити про готовність до торгу. Якщо ж паралельно з переговорами посиляться ракетні удари і наступи на фронт в Україні, це буде підтвердженням старої тактики: говорити про мир, поки триває війна на виснаження.
Для України ставок у цій грі вищий, ніж для будь-кого іншого. Київ одночасно намагається уникнути нав’язаного «диктату миру» і не втратити підтримку головного союзника — США, де друга каденція Дональда Трампа вже формує нову повістку. Варіант, коли Вашингтон і Москва домовляються про рамки, які потім просто «пропонують» Україні, залишається найгіршим сценарієм, але Київ змушений враховувати цей ризик.
У підсумку, що потрібно знати про цей тиждень дипломатичних зусиль? Це не момент підписання угоди, а етап прихованої розмітки кордонів майбутнього компромісу. Саме зараз визначається, чи збережеться в мирному плані Трампа вимога про фактичну легалізацію анексовані території, чи вдасться вшити в документ реальні гарантії безпеки України, чи знайде ЄС політичну волю використати російські активи проти Кремля, а не лише заморожувати їх на папері.
Відповідь на ці питання не обмежиться долею України. Вони визначать конфігурацію безпека Європи щонайменше на десятиліття вперед. Якщо російська агресія буде частково винагороджена, це стане сигналом для інших авторитарних режимів, що силовий перегляд кордонів можливий і виправданий. Якщо ж Київ отримає чіткі гарантії, а санкції проти Росії залишаться жорсткими, навіть у разі перемир’я, це створить прецедент, коли міжнародне право, хай повільно і болісно, але все ж бере верх над силою.
Тому, стежачи за переговорами у Флориді, Москві та Брюсселі, варто пам’ятати: за зачиненими дверима йде боротьба не лише за текст договору, а й за правила гри у ХХІ столітті. Україна намагається не дозволити, щоб її долю вирішували без неї. Росія прагне зафіксувати силовий реванш. США балансуватимуть між бажанням швидкого результату й необхідністю зберегти обличчя. Європа бореться за право бути не статистом, а актором. Від того, кому вдасться нав’язати свою логіку, залежить, чи стане цей мир крихким перепочинком, чи справжнім завершенням найкривавішої війни на континенті з часів Другої світової.
