У Лівані війна дедалі менше виглядає як серія точкових ударів по воєнних цілях і дедалі більше — як руйнування повсякденного життя. За сухими зведеннями про авіаудари стоять конкретні люди: дитина, яка не дожила до п’ятого дня народження, професор, що готував дистанційне навчання, і волонтер, який прикрашав своє село до Різдва.
П’ятирічна Талін Шехаб загинула 12 березня уві сні під час ізраїльського удару по квартирі родини поблизу Бейрута. Разом із нею загинув її батько, оператор Мохамад Шехаб. Мати, Наталі Шехаб, після удару лишилася в комі. Історія цієї сім’ї стала однією з найболючіших ілюстрацій того, як удари по Лівану вражають не абстрактну інфраструктуру, а звичайні родини.
За даними ліванського МОЗ, лише цього місяця внаслідок ізраїльської кампанії в країні загинули понад 1,000 людей, зокрема щонайменше 118 дітей; більш як мільйон людей були змушені покинути домівки. Ці цифри не дають повної відповіді на головне питання: як саме цивільні жертви в Лівані стали настільки масовими попри заяви Ізраїлю про удари по цілях, пов’язаних із «Хезболлою».
За попереднім аналізом Дейком, ключова зміна цієї війни полягає в розмиванні самого поняття «безпечне місце». Квартира в передмісті Бейрута, університетський кампус, двір між корпусами, дах будинку в християнському селі — усе це виявилося простором ризику. Саме тому нинішня ескалація в Лівані сприймається не як периферійний епізод ширшого конфлікту, а як окрема гуманітарна катастрофа.
Ізраїльська армія, відповідаючи на питання про загибель родини Шехабів, заявила, що ціллю удару був інший чоловік, якого вона назвала командиром «Хезболли», і що військові «вживають заходів для зменшення шкоди не залученим цивільним». Водночас, за повідомленнями про цей епізод, попередження про евакуацію перед ударом не було — на відміну від частини інших атак.
Хусейн Баззі, ліворуч, на святкуванні з нагоди виходу на пенсію колеги минулого року. Він загинув внаслідок ізраїльського авіаудару — через Халу Шаміє
Саме відсутність чіткої й завчасної межі між військовою та цивільною зоною стає одним із центральних питань для правозахисників і міжнародних спостерігачів. Коли удар завдають по житловому будинку без попередження, а серед загиблих опиняється дитина, суспільна довіра до формули про «точкові операції» стрімко руйнується — незалежно від того, кого саме військові називають головною мішенню.
Того ж дня, коли загинула Талін Шехаб, за кілька миль від її будинку в Бейруті ізраїльський удар убив професора хімії Ліванського університету Хусейна Баззі. За словами колег, він саме завершував організацію дистанційного навчання після переведення занять в онлайн-формат через війну. Менше ніж за годину після робочого повідомлення колегам він загинув у дворі кампусу.
Ізраїль пізніше заявив, що його колега Муртада Срур був пов’язаний із «Хезболлою», але не висував аналогічного твердження щодо самого Баззі та прямо зазначив, що професор не був ціллю удару. Це уточнення важливе: навіть якщо військові визнають, що певна особа не була мішенню, це не знімає питання про пропорційність атаки, перевірку обстановки та передбачуваність супутніх втрат.
Історія Баззі особливо промовиста ще й тому, що вона руйнує поширене уявлення про університет як про захищений простір. Ліванські викладачі, за свідченнями колег, вважали кампус безпечним навіть під час ізраїльських авіаударів, бо навчальний заклад не асоціювався з бойовою активністю. Коли ж удар приходить і туди, війна починає сприйматися як така, що не лишає осторонь жодної цивільної інституції.
Ще одна історія прийшла з південного християнського села Айн-Ебель. Там авіаудар убив трьох молодих чоловіків, які, за словами мешканців, вилізли на дах полагодити супутникову антену, щоб село не втратило зв’язок. Серед них був 23-річний Шаді Аммар — працівник гуманітарної католицької організації Order of Malta, любитель баскетболу й волонтер, який допомагав прикрашати вулиці до свят.
Ізраїльська армія у відповідь заявила, що вразила бойовиків «Хезболли», які нібито встановлювали обладнання спостереження на даху. Мешканці села це заперечують і кажуть, що загиблі були християнами й не мали стосунку до шиїтського угруповання. Цей епізод показує ще одну рису нинішньої війни: щораз частіше офіційна військова версія й свідчення місцевих громад розходяться принципово, а не в деталях.
Для міжнародного права це не другорядна суперечка про наратив. Якщо сторони по-різному описують сам статус убитих — «оперативники» чи цивільні, — то саме від перевірки цих тверджень залежить оцінка можливих порушень законів війни. На цьому тлі повідомлення про удари по медичних об’єктах і загибель медиків у південному Лівані лише підсилюють тривогу щодо масштабів гуманітарної кризи в Лівані.
Чаді Аммар загинув внаслідок авіаудару Ізраїлю — через Мальтійський орден
Сьогодні для ліванського суспільства особливо болісним є не лише число загиблих, а й тип загиблих. Це не тільки бійці чи посадовці, а діти, викладачі, медики, волонтери, телевізійники, працівники служб допомоги. Чим довше триває ця війна Ізраїлю та Хезболли, тим виразнішим стає відчуття, що фронт вийшов за межі військової географії й зайшов у саме ядро цивільного життя.
Політично це створює подвійний ефект. З одного боку, Ізраїль продовжує обґрунтовувати удари потребою послабити Хезболлу та її інфраструктуру. З іншого — кожен новий випадок загибелі цивільних, особливо дітей, вчителів чи медиків, підриває легітимність такої аргументації в очах міжнародної аудиторії та посилює вимоги до незалежного розслідування окремих атак.
Для самого Лівану наслідки ще ширші. Масове вимушене переміщення, руйнування житла, перехід університетів на віддалений режим, загибель працівників гуманітарних мереж і тиск на лікарні створюють ефект повільного демонтажу державної й соціальної тканини. Коли мільйон людей залишають свої домівки, питання стоїть уже не лише про завершення конкретної операції, а про те, чи зможе країна втримати базову керованість після неї.
У цьому сенсі загибель Талін Шехаб, Хусейна Баззі та Шаді Аммара є не випадковими трагічними винятками, а концентрованим образом цієї фази конфлікту. Дитина в ліжку, професор у кампусі, волонтер на даху — це три різні сцени, які сходяться в одному висновку: удари Ізраїлю по Лівану дедалі очевидніше б’ють по цивільному середовищу, а ціна війни вимірюється не лише зруйнованими будівлями, а втраченими біографіями.
Саме тому наступний етап міжнародної реакції визначатиметься не тільки дипломатичними заявами про деескалацію. Вирішальним стане інше: чи будуть окремі удари, де загинули діти, викладачі та гуманітарні працівники, предметом прозорої перевірки, і чи вдасться бодай частково повернути довіру до принципу розмежування між військовими цілями та цивільними. Поки цього не сталося, Ліван і далі житиме в просторі, де безпечних місць майже не залишилося.
