У Слов’янську війна звучить глухо — десь за полями, під сітками на дорогах. Усередині міста життя впирається в роботу й звичку не планувати далі тижня: бізнес, гуртки, лікарня. І саме тому формула «віддати — щоб стало тихіше» тут ріже слух.
Після чотирьох років вторгнення мирні переговори знову зводять до двох питань: Донецька область і безпекові гарантії. Дипломатія рухається хвилями — зустрічі, паузи, обміни, але лінія фронту не зникає, лише змінює темп.
У підконтрольних Україні районах Донеччини, за даними ОВА, лишається близько 190 тисяч людей, серед них 12 тисяч дітей. Це не абстрактна «територія», а громади, школи, тимчасові укриття й тисячі історій, що не хочуть «переоформлення».
Після третього абзацу в редакції «Дейком» ми завжди дивимося на цифри через людський вимір: будь-яка поступка територіями означає нову хвилю ВПО, втрату майна й ризик переслідувань. Тому компроміс у документах не рівний компромісу в долях — і це треба проговорювати.
Аргумент прихильників «обміну землі на тишу» спирається на повільні російські просування. Але самі темпи говорять про інше: дрони FPV і «kill zone» перетворили фронт на виснажливу смугу, де метр коштує десятків життів, а прориви рідкісні.
Евакуація поранених українських мирних жителів з багатоквартирного будинку після російських бомбардувань у Словʼянську в жовтні — Тайлер Хікс
Адміністративна будівля, яку російський безпілотник зруйнував у жовтні у Слов'янську — Тайлер Хікс
Україна називає міста на півночі Донеччини «фортецьким поясом»: Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка, Костянтинівка та інші вузли логістики й оборони. ISW підкреслює, що цей урбанізований бар’єр 11 років будували саме як відповідь на загрозу з Донбасу.
Тому територіальний компроміс тут — не лише про мапу. Якщо фортецький пояс опиниться по інший бік, зміниться геометрія оборони й з’явиться «платформа» для нових атак. Цей страх у словах військових звучить простіше: «відступ — це запрошення прийти знову».
У Слов’янську війна вже «всередині» інфраструктури. Місцева влада повідомляє про монтаж антидронових сіток на дорогах: є матеріал і кошти, але бракує людей і техніки. Це деталь, що показує, як тилова безпека перетворюється на щоденну комунальну задачу.
На переговорах поруч із територіями стоїть питання демілітаризованої зони та того, хто її контролюватиме. Для мешканців різниця між міжнародним патрулем і «російською поліцією» — це різниця між шансом лишитися і потребою тікати. І саме тут з’являється тема міжнародні миротворці.
Юридичний вимір не менш жорсткий. Стаття 73 Конституції України визначає: питання зміни території вирішуються виключно всеукраїнським референдумом. Це означає, що «здача області» не може бути кулуарною домовленістю — вона вимагатиме процедури й суспільної згоди.
Українська артилерійська частина поблизу Покровська, Донецької області, у грудні. Бої тривають вздовж сотень миль лінії фронту — Тайлер Хікс
Українські солдати у Костянтинівці у вересні ремонтували сітки, які приховували їхню артилерійську позицію — Тайлер Хікс
Соціологія показує, наскільки суспільство розірване між втомою й принципом. Опитування КМІС: 52% українців категорично проти передачі Донеччини Росії навіть в обмін на гарантії, 40% готові розглядати такий крок. Це не «готовність здатися», а вимога ціни й умов.
Але навіть «гарантії» у війні з РФ мають пам’ять. Люди на Донбасі бачили 2014-й, бачили 2022-й, бачили порушені обіцянки й «коридори», що не працювали. Тому скепсис до паперових формул — не емоція, а досвід виживання.
Найболючіший аргумент проти «обміну територій» — ризики життя під окупацією. ООН документує довільні затримання українців на окупованих територіях, тортури й нелюдське поводження з цивільними в місцях несвободи. Для мешканців це означає: залишитися — це інколи ризикувати свободою.
AP також описує повсякденність у російсько контрольованих районах: примусова «русифікація», страх, дефіцит базових послуг, «фільтраційні» практики й тиск на тих, кого підозрюють у проукраїнській позиції. Це і є той фон, який робить моральний вибір нестерпно конкретним.
Звідси й питання «а куди їхати?». Евакуація — не романтика, а оренда, робота, школа для дітей, медицина для старших. Коли допомога не покриває витрат, люди залишаються «на місці» не через лояльність, а через бідність і прив’язаність до дому.
Мешканка своєї пошкодженої квартири після російських бомбардувань у Словʼянську в жовтні — Тайлер Хікс
Безплатна їдальня у Словʼянську минулого місяця — Лінсі Аддаріо
У цьому вузлі переговорів часто забувають: Донеччина сьогодні — ще й економіка війни. У прифронтових містах працюють волонтерські ланцюги, ремонтні майстерні, сервіс для військових, невеликі бізнеси. Передача територій обірве ці мережі й створить вакуум, який швидко заповнить окупаційна адміністрація.
Військова арифметика теж не підтримує тезу про «неминучість». DeepState оцінює, що за нинішніх темпів РФ знадобиться близько двох років, аби захопити решту підконтрольної Україні частини Донеччини. Це довгий горизонт, у якому багато може змінити і технологія, і постачання.
Паралельно триває «великий обмін» ресурсами: Москва платить людськими втратами за метри. CSIS оцінює сукупні втрати РФ від 2022 року на рівні близько 1,2 млн (убиті/поранені/зниклі). Така війна може тривати, але її ціна росте швидше за політичні дивіденди.
Тому в переговорах особливу роль може зіграти не «велика угода», а обмін полоненими і гуманітарні кроки. Вони не вирішують територій, але дають суспільству відчутний результат і зменшують токсичність діалогу. Саме так часто тримають процес живим, коли стратегія буксує.
Для Києва поступитися Донбасом означає ризик внутрішнього розколу: «ми воювали — і нас здали». Для мешканців це звучить ще різкіше: «нас віддали». І тут виникає моральна межа держави: чи можна обіцяти мир, якщо ціна — чужий дім і чужа свобода.
Військовий капелан, несучи українську слов'янську різдвяну зірку, відвідав українських солдатів на Різдво в Донецьку — Тайлер Хікс
Минулого місяця цивільні особи з Краматорська та Словʼянська чекали на реєстрацію в центрі для переміщених осіб у Лозовій, Україна — Лінсі Аддаріо
Найреалістичніший сценарій, який не руйнує суспільство, — поетапність: припинення вогню, контроль, міжнародна присутність, довгі гарантії, а тоді — політичні рішення. Але саме контроль і довіра є дефіцитними, а Росія використовує паузи для перегрупування — це визнають і військові, і дипломати.
Донеччина в цій історії — не «жертва торгу», а тест на те, чи може Європа гарантувати безпеку країни, яка не хоче бути буфером. Якщо мир будується на примусі слабшого, він лише відкладає наступну війну. І мешканці прифронту це розуміють швидше за кабінети.
