Екологічний податок: ідея, яка втратила сенс на практиці
Екологічний податок замислювався як один із ключових інструментів впливу держави на підприємства, діяльність яких шкодить довкіллю. Його логіка проста: хто більше забруднює повітря, воду чи ґрунти — той більше платить. А зібрані кошти мають повертатися у вигляді інвестицій у зменшення цього ж забруднення.
На практиці ж у 2025 році ситуація виглядає зовсім інакше. До бюджетів усіх рівнів надійшло 6,5 млрд грн екологічного податку, але цільове призначення цих грошей дедалі більше розмивається. Замість модернізації промислових об’єктів або встановлення сучасних систем очищення, кошти спрямовуються на проєкти, які мають лише опосередкований або формальний зв’язок з охороною довкілля.
Аналітики звертають увагу, що екологічна складова часто використовується як зручне прикриття. Якщо у проєкті можна знайти хоча б мінімальний зв’язок із природою, його легко включають до програм охорони навколишнього середовища, навіть якщо реальний ефект для екології є мізерним.
У підсумку екологічний податок поступово перетворюється на ще одне джерело наповнення місцевих бюджетів для вирішення поточних соціально-комунальних проблем. Це зручно для громад, але руйнівно для системного підходу до захисту довкілля.
Такий підхід не лише нівелює саму ідею податку, а й підриває довіру бізнесу та суспільства до екологічної політики держави. Адже платять ті, хто забруднює, а вигоду отримують зовсім інші сфери.
Житомирщина та інші регіони: підміна понять у цифрах і проєктах
Показовим є приклад Житомирської області. Протягом 2025 року підприємства-забруднювачі регіону сплатили до бюджету 61 млн грн екологічного податку. Це значна сума, яка могла б стати основою для реальних екологічних змін у промисловості області.
Натомість, як зазначають експерти, регіональна практика планування заходів з охорони довкілля демонструє відверту підміну понять. До відповідних програм включаються проєкти, які більше відповідають поняттю благоустрою або розвитку інфраструктури, ніж боротьбі з забрудненням.
Серед таких заходів — облаштування контейнерних майданчиків для збору сміття, будівництво мереж водопостачання та каналізації, буріння свердловин, інвентаризація зелених насаджень у населених пунктах. Усе це важливо для якості життя людей, але має слабкий зв’язок із джерелами промислових викидів.
Подібна ситуація спостерігається і в інших регіонах. Івано-Франківщина спрямовувала кошти екоподатку на ремонт шпиталю та будівництво дамб на річках. Вінниччина фінансувала озеленення територій шкіл та косіння очерету. Формально — екологія, фактично — латання нагальних місцевих потреб.
Проблема полягає не в самих проєктах, а в тому, що вони фінансуються коштом податку, який мав би працювати як інструмент тиску на забруднювачів і стимул для екомодернізації. Без цього ланцюга екологічний податок втрачає свій стратегічний сенс.
Екомодернізація і декарбонізація: гроші є, але не там і не для того
Особливо гостро проблема нецільового використання екологічного податку виглядає на тлі потреб української промисловості у декарбонізації. За оцінками експертів, для реального «зеленого» переходу промисловому сектору України необхідно близько 102 млрд євро інвестицій.
На цьому тлі заплановане фінансування Фонду декарбонізації України виглядає майже символічно — лише 182 млн євро, що становить приблизно 0,17% від реальної потреби. Такий розрив між цілями і можливостями ставить під сумнів ефективність усієї державної політики у сфері клімату.
Для порівняння, лише за один 2023 рік Європейський Союз отримав 43,6 млрд євро доходів від системи торгівлі викидами. Ці кошти були спрямовані безпосередньо на кліматичні та екологічні проєкти, створюючи замкнений цикл відповідальності та інвестицій.
В Україні ж екологічний податок, який міг би стати одним із джерел фінансування екомодернізації, фактично розчиняється у дрібних і несистемних витратах. Це не дає змоги підприємствам оновлювати обладнання, зменшувати викиди та відповідати сучасним екологічним стандартам.
Представники Європейської Бізнес Асоціації застерігають, що без чітко визначених і реальних джерел фінансування програми декарбонізації можуть не лише не залучити «зелені» інвестиції, а й створити ризики деіндустріалізації. Бізнес просто не витримає додаткового податкового навантаження без підтримки модернізації.
У підсумку країна опиняється у пастці: екологічний податок збирається, але не працює на екологію, а промисловість залишається без ресурсів для змін. Без перегляду підходів до використання цих коштів екологічна політика ризикує так і залишитися декларацією без реального впливу на стан довкілля.
