Рекордні обсяги експорту: цифри, що змінюють уявлення про ринок
Експорт металобрухту з України у 2025 році продемонстрував стрімке зростання, яке вже сьогодні можна назвати безпрецедентним. За січень–листопад відвантаження брухту чорних металів сягнули понад 380 тисяч тонн, що на 45,3% більше, ніж за аналогічний період попереднього року. Цей показник перевищив сумарний обсяг експорту за весь 2024 рік, ставши своєрідним маркером структурних змін на ринку.
Таке зростання не є випадковим або ситуативним. Воно формувалося поступово, на тлі ослаблення внутрішнього споживання та зростання попиту на зовнішніх ринках. Український металобрухт, попри всі логістичні труднощі, залишається конкурентним за ціною та якістю, що робить його привабливим для іноземних покупців.
Ключовим напрямком експорту металобрухту стала Польща, яка за 11 місяців 2025 року акумулювала майже 70% усього українського експорту. Поставки до цієї країни зросли більш ніж на третину у річному вимірі. Польський ринок фактично став головним хабом для перерозподілу сировини далі по Європі.
Водночас географія експорту не обмежується лише однією країною. Через механізми транзиту український брухт потрапляє до Туреччини та інших регіонів, що формально дозволяє обходити дію експортних обмежень. Саме ці схеми значною мірою пояснюють, чому підвищене мито не стало стримувальним фактором.
Рекордні обсяги експорту металобрухту створюють ілюзію успіху, але за сухими цифрами ховається значно складніша реальність. Вона пов’язана не лише з торгівлею, а й з фундаментальними викликами для української промисловості та економічної безпеки.
Дефіцит сировини та внутрішні втрати металургії
Паралельно зі зростанням експорту металобрухту Україна стикається з різким падінням обсягів його заготівлі всередині країни. Якщо до повномасштабної війни річний обсяг збору становив 4–5 мільйонів тонн, то у 2023–2025 роках він скоротився до 1,2–1,5 мільйона тонн. Це драматичне зниження, яке напряму б’є по металургійній галузі.
Металургійні підприємства традиційно залежать від стабільних поставок брухту як стратегічної сировини. Його нестача змушує заводи або скорочувати виробництво, або шукати дорожчі альтернативи. У підсумку зростає собівартість продукції, падає конкурентоспроможність і зменшується внесок галузі у ВВП.
Держава протягом років намагалася стримати відтік металобрухту, поступово підвищуючи експортне мито. З 2021 року воно становить 180 євро за тонну, що мало б стимулювати переробку сировини всередині країни. Проте після 2022 року ці інструменти втратили ефективність.
Причина криється не лише у війні та зруйнованій інфраструктурі, а й у гнучкості тіньових логістичних ланцюгів. Вивезення брухту через країни ЄС, де мита не застосовуються, фактично нівелює зусилля держави щодо захисту внутрішнього ринку.
У результаті українська металургія опиняється у пастці: сировини стає менше, експорт металобрухту зростає, а довгострокові перспективи галузі стають дедалі менш визначеними. Це не лише економічна, а й стратегічна проблема, яка потребує системних рішень.
Податковий парадокс і питання справедливості
Особливе обурення викликає податковий аспект експорту металобрухту. За даними аналітичних платформ, державний бюджет отримує в середньому лише 104 гривні з тонни експортованого брухту. Ця сума виглядає майже символічною на тлі мільярдних оборотів галузі.
Загальний дохід експортерів металобрухту оцінюється у понад 3 мільярди гривень, тоді як сплачені податки становлять лише кілька мільйонів. Такий дисбаланс створює відчуття економічної несправедливості та підриває довіру до фіскальної системи.
Статистика окремих компаній виглядає ще більш абсурдно. Підприємства з мінімальною кількістю працівників декларують тисячі тонн експорту, а ключові трейдери, які контролюють більшу частину ринку, показують скромні фінансові результати та мінімальні зарплати.
Це свідчить про наявність системних схем оптимізації, які дозволяють виводити прибутки з-під оподаткування. У підсумку держава втрачає ресурси, які могла б спрямувати на підтримку промисловості, інфраструктури або соціальні потреби.
Експорт металобрухту у 2025 році став лакмусовим папірцем для економічної політики України. Він показав, що без комплексного підходу — від контролю логістики до податкової реформи — рекорди можуть обертатися не розвитком, а довгостроковими втратами для країни та її промислового майбутнього.
