Дипломатія на тлі вогню: що стоїть за ініціативою Ердогана
Новий телефонний діалог між президентом Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом і російським президентом знову повернув тему мирних переговорів між Україною та Росією на міжнародний порядок денний. Турецький лідер вкотре запропонував Стамбул як потенційне місце для третього раунду перемовин, наголошуючи на готовності Анкари виступати в ролі посередника.
Така ініціатива не є чимось новим для Ердогана. Впродовж повномасштабної війни в Україні він неодноразово намагався балансувати між роллю посередника та геополітичного гравця, зберігаючи при цьому теплі відносини як із Заходом, так і з Росією. Його слова про «вікно можливостей для миру» від травня 2025 року стали одним із найгучніших дипломатичних сигналів останніх місяців.
Сама ж ідея нового раунду перемовин є показовою спробою створити бодай ілюзію діалогу у ситуації, де реального поступу практично не відбувається. Українська сторона неодноразово заявляла, що готова до перемовин лише за умов відновлення своєї територіальної цілісності та гарантій безпеки, тоді як Росія продовжує наполягати на своїх ультимативних вимогах.
Зустрічі в Стамбулі, які відбулися раніше, хоч і привели до масштабних обмінів полоненими, однак не мали значущих наслідків для припинення бойових дій. Саме тому нові пропозиції Ердогана викликають радше скепсис, ніж надію на зрушення.
Турецький баланс: чому Ердоган не полишає посередницьких амбіцій
Туреччина впродовж багатьох років грає роль регіонального посередника, особливо в контексті близькосхідних конфліктів. Війна в Сирії, загроза дестабілізації у Східному Середземномор’ї, а також конфлікт між Україною та Росією — усе це зони, де Анкара намагається зберігати вплив.
Під час розмови з Путіним Ердоган також порушив тему Сирії — зокрема регіону Сувейда, де, за його словами, виникли нові загрози безпеці. Турецький лідер висловив занепокоєння тим, що дії Ізраїлю можуть порушити суверенітет Сирії. Така риторика, хоч і спрямована нібито на стабілізацію регіону, має ще й прихований політичний підтекст: Анкара послідовно просуває своє бачення безпеки Близького Сходу, водночас зміцнюючи свої переговорні позиції в очах міжнародної спільноти.
Водночас, слід розуміти, що участь Туреччини в українсько-російському діалозі — це не лише прояв гуманітарної зацікавленості. Це спроба підсилити свій статус на світовій арені та отримати важелі впливу на обидві сторони конфлікту. Особливо з огляду на зростаючі санкційні ризики, енергетичну нестабільність та політичну конкуренцію всередині НАТО.
Для Туреччини стратегічна роль у перемовинах означає можливість диктувати умови, отримувати дипломатичні дивіденди та використовувати конфлікт як інструмент впливу у власних геополітичних інтересах.
Чи готова Україна до нового етапу діалогу
З боку України ставлення до можливого третього раунду перемовин залишається стриманим. Київ чітко декларує свою позицію: жодних компромісів, що суперечать державному суверенітету та принципу територіальної цілісності. Це позиція, яка базується не лише на емоційних чинниках, а й на досвіді попередніх раундів перемовин.
Президент Володимир Зеленський неодноразово наголошував, що Росія використовує переговори як засіб затягування часу, щоби зменшити тиск санкцій та зберегти здобуті на фронті позиції. Така тактика була помітною ще під час перемовин у Білорусі та Стамбулі у 2022 і 2023 роках, і схоже, не змінилася донині.
Водночас Україна демонструє відкритість до форматів, які можуть принести реальний результат — передусім, ідеться про гарантії безпеки, механізми контролю за виконанням угод та участь широкої міжнародної коаліції. Лише така модель може забезпечити довіру та справжнє припинення війни, а не чергове тимчасове затишшя.
Не менш важливим є і питання полонених. Саме обміни стали чи не єдиним реальним здобутком попередніх діалогів. І тут Україна готова до подальших кроків — але лише за умови дотримання чітких гуманітарних стандартів і міжнародного права.
Кремль говорить про діалог, але діє інакше
Офіційна риторика Кремля після дзвінка з Ердоганом була очікувано м’якою: наголос на «важливості діалогу», «повазі до суверенітету» Сирії, і навіть згадка про нібито готовність до політико-дипломатичного вирішення конфлікту з Україною.
Та за цією дипломатичною лексикою ховається реальна політика — агресивна, безкомпромісна й цинічна. Саме Росія блокує конструктивні формати перемовин, висуваючи неприйнятні умови, ігноруючи принципи міжнародного права й роздмухуючи конфлікти на кількох геополітичних фронтах одночасно.
Путінська риторика про мир не підкріплена жодними діями. Більше того, використання теми перемовин у розмовах з лідерами інших країн — це спосіб демонструвати буцімто відкритість до діалогу, водночас не змінюючи своєї агресивної стратегії.
Таке подвійне дно російської дипломатії є серйозним викликом для всіх посередників. Зокрема, й для Туреччини, яка, з одного боку, хоче виступити миротворцем, а з іншого — не хоче втратити партнерство з Росією, яке має для неї економічне і стратегічне значення.
Висновок: миротворчі ініціативи без гарантій
Запропонована Ердоганом ідея нового раунду переговорів між Україною та Росією в Стамбулі, безперечно, є спробою оживити дипломатичний процес. Але на фоні реалій фронту, жорсткої позиції Москви й вичерпаної довіри до її слів, ця ініціатива видається радше політичною декларацією, а не шансом на реальний мир.
Поки що ключові вимоги України залишаються незмінними — виведення військ, відновлення територіальної цілісності, притягнення винних до відповідальності. Без дотримання цих принципів будь-які перемовини — лише затягування конфлікту.
Проте кожна ініціатива, навіть символічна, має значення. Вона зберігає можливість повернення до дипломатії, якщо зміняться обставини. І саме тому ініціативи, подібні до тієї, що пропонує Ердоган, заслуговують на увагу — хоча б як дзеркало, у якому світ бачить, наскільки далеко ми ще від справжнього миру.
