Роберт Фіцо знову опинився в центрі європейської дискусії про війну Росії проти України — цього разу через заяву про нібито готовність Володимира Зеленського до прямої зустрічі з Владіміром Путіним. Словацький прем’єр стверджує, що особисто передав це повідомлення Кремлю та отримав фактично зустрічну умову: якщо Київ справді хоче переговорів, український президент має сам подзвонити до Москви.
На перший погляд, йдеться лише про дипломатичний епізод. Але в реальності ця історія демонструє значно ширший процес — трансформацію частини європейських політиків із союзників України на посередників між Києвом і Кремлем. І саме Фіцо сьогодні намагається закріпити за собою цю роль у Центральній Європі.
Показово, що слова словацького прем’єра прозвучали після його візиту до Москви 8 травня — символічної дати для російської політики пам’яті. Покладання вінка біля Кремля та демонстративна присутність у російській столиці стали не просто дипломатичним жестом, а політичним сигналом. Як раніше аналізував «Дейком», Фіцо дедалі частіше використовує тему війни як платформу для власного позиціонування всередині ЄС — у ролі політика, який говорить із Росією тоді, коли більшість європейських лідерів намагаються дистанціюватися від Кремля.
Саме тому його заява про «телефонний дзвінок Зеленського» має значення не лише як цитата. Вона створює потрібну Москві конструкцію: ніби дипломатичний процес блокує не Росія, а Україна, яка начебто не робить достатньо кроків для переговорів. При цьому Кремль традиційно залишає собі простір для маневру — в оточенні Путіна вже заявили, що жодних конкретних послань від Зеленського Фіцо не передавав.
Ця суперечність є ключовою. Вона показує, що Москва використовує подібні контакти радше як елемент політичної гри, а не як реальний переговорний канал. Кремль продовжує підтримувати контрольовану невизначеність: з одного боку — не закриває тему можливих переговорів, з іншого — не демонструє готовності до змістовних компромісів.
Українська позиція при цьому залишається значно конкретнішою. В Офісі президента підтверджують: Зеленський дійсно говорив про готовність до зустрічей на рівні лідерів, але лише у змістовному форматі, де предметом переговорів буде завершення війни, а не сам факт контакту. Це принципова різниця. Київ давно намагається уникати сценарію символічних переговорів без практичного результату, які Росія традиційно використовує для затягування часу та політичного тиску на Захід.
Фіцо ж, навпаки, просуває саме ідею «відновлення діалогу» як самостійну політичну цінність. Його позитивні коментарі щодо можливого продовження режиму припинення вогню вписуються у цю логіку. Для словацького прем’єра будь-яка пауза у війні стає аргументом на користь повернення до переговорного процесу — навіть якщо фундаментальні причини конфлікту залишаються незмінними.
У цьому підході Фіцо дедалі ближчий до позицій угорського прем’єра Віктора Орбана. Обидва політики апелюють до «реалізму», критично ставляться до військової підтримки України та просувають тезу про необхідність негайної дипломатії. Водночас вони пропонують переговорну модель, у якій питання безпеки України часто відходять на другий план порівняно з ідеєю швидкої стабілізації ситуації.
Для самого Фіцо це також внутрішньополітичний розрахунок. Після повернення до влади він системно працює з електоратом, втомленим від війни, економічної нестабільності та конфронтації з Росією. Антиукраїнська риторика в Словаччині не є домінуючою, але скепсис щодо військової допомоги Києву залишається достатньо сильним, аби будувати на ньому політичний рейтинг.
Саме тому словацький прем’єр дедалі частіше позиціонує себе як «альтернативний голос» Європи. Його фраза про те, що він є «чорною вівцею» ЄС, була не емоційною реплікою, а продуманим політичним образом. Фіцо намагається показати власним виборцям, що здатен вести окрему гру — незалежно від Брюсселя, Берліна чи Парижа.
Але головний парадокс полягає в іншому. Попри постійні заклики до переговорів, жоден із європейських політиків, які просувають ідею швидкого діалогу з Москвою, досі не запропонував механізму, який би гарантував безпеку після такого діалогу. Саме тому тема «телефонного дзвінка Путіну» залишається радше політичним символом, ніж реальним планом завершення війни.
І поки Кремль використовує подібні сигнали для підтримки ілюзії відкритості до переговорів, Європа дедалі гостріше стикається з іншим питанням: чи не стає сама дискусія про мир новим інструментом політичного тиску на Україну.
