Прем’єр-міністр Словаччини Роберт Фіцо прибув до Москви в момент, коли європейська єдність щодо війни Росії проти України дедалі частіше стикається не з відкритим спротивом, а з ерозією всередині самого Євросоюзу. Його поїздка стала не просто дипломатичним жестом, а демонстративною політичною заявою про право окремих держав ЄС вести власну гру у відносинах із Кремлем.
Після прибуття до російської столиці Фіцо поклав вінок до могили невідомого солдата біля Кремля та фактично окреслив свою роль у сучасній європейській політиці. Він назвав себе «чорною вівцею» Європейського Союзу, пояснивши це небажанням підтримувати «єдину обов’язкову думку» щодо Росії та війни в Україні. У його риториці прозвучала знайома для частини центральноєвропейських політиків теза: Брюссель дедалі більше сприймається не як майданчик компромісу, а як простір політичної дисципліни.
Фіцо наголосив, що для Словаччини важливими залишаються «нормальні відносини» з Росією, а головним принципом міжнародної політики він назвав діалог. Саме ця теза останні місяці поступово стає ключовою у риториці частини європейських урядів, які дедалі обережніше оцінюють перспективу затяжної війни та її економічну ціну для ЄС. Як раніше зазначав «Дейком», політична втома від конфлікту в Європі більше не є маргінальним явищем — вона перетворюється на окремий політичний тренд.
Особливо показовою стала заява словацького прем’єра про те, що війна між Росією та Україною «наближається до кінця». Формально Фіцо не пояснив, на чому базується така оцінка, однак сама поява подібних сигналів свідчить про зміну атмосфери всередині Європи. Ще рік тому подібна риторика звучала переважно з боку ультраправих або відкрито проросійських політичних сил. Тепер її дедалі частіше озвучують чинні урядовці держав-членів ЄС.
Для самого Фіцо ця поїздка має і внутрішньополітичний вимір. Після замаху у 2024 році словацький прем’єр послідовно посилює образ політика, який протистоїть зовнішньому тиску та діє всупереч очікуванням європейського мейнстриму. Москва у цьому випадку стала не лише геополітичним напрямком, а й символічним майданчиком для демонстрації власної автономії.
При цьому Фіцо намагається уникати прямого розриву із Заходом. Він наголошує на повазі до пам’яті жертв Другої світової війни, згадує Дахау, Нормандію та визволення Чехословаччини румунськими солдатами. Таким чином словацький прем’єр вибудовує власну конструкцію історичної легітимності: не проросійську у класичному розумінні, а антиконфронтаційну, де головним аргументом стає пам’ять про ціну великих європейських воєн.
Водночас сам факт візиту до Москви залишається політично токсичним для значної частини Європи. Після повномасштабного вторгнення Росії контакти європейських лідерів із Кремлем стали не лише дипломатичним, а й моральним питанням. Саме тому Фіцо намагається подавати свою поїздку не як підтримку Росії, а як спробу зберегти можливість переговорів.
Окрему інтригу створює інформація про намір словацького прем’єра передати Владіміру Путіну певне послання від Володимира Зеленського. Навіть без офіційного підтвердження деталей цей епізод демонструє складність нинішньої дипломатичної архітектури. Попри публічну жорсткість позицій, європейські столиці дедалі активніше шукають канали комунікації, які можуть знадобитися у разі переходу війни до переговорної фази.
Фіцо не братиме участі у параді 9 травня, але сама його присутність у Москві вже стала політичним сигналом. Для Кремля — це доказ того, що європейська ізоляція Росії не є абсолютною. Для Брюсселя — нагадування, що консенсус усередині ЄС стає дедалі крихкішим. Для України — ще один симптом того, що майбутні переговори про безпеку Європи можуть відбуватися в атмосфері значно меншої одностайності, ніж на початку великої війни.
