На околицях Добропілля, що на Донеччині, 97-річна Катерина Льомова стоїть на порозі свого старого будинку й відмовляється сідати в евакуаційний автомобіль. Поліцейські з групи White Angel, рідні, що дзвонять з Європи, волонтери – усі переконують її виїхати, але марно. Вона вперто повторює, що «не зараз» і що ще не готова покинути власну оселю.
До міста вже дістають російські снаряди й авіабомби, а дрони-камікадзе працюють із відстані близько п’ятнадцяти кілометрів. Добропілля, як і багато населених пунктів Донеччини, роками живе під вогнем, але тепер небезпека зростає – лінія фронту невпинно наближається. Російські війська методично просуваються, знищуючи вулицю за вулицею на шляху до Донбасу.
Команда White Angel, озброєна гладкоствольною зброєю та обладнана засобами моніторингу дронів, щодня прочісує села й околиці Добропілля. Їхнє завдання – знайти людей, які ще лишаються, пояснити ризики та запропонувати організовану евакуацію. Паралельно над головами гудять безпілотники, а на горизонті чути канонаду.
Дороги, якими рухаються екіпажі, сьогодні нагадують декорації до фільму про постапокаліпсис. Основна траса накрита маскувальними сітками від дронів, обабіч стоять згорілі автомобілі, а зруйновані будинки свідчать про те, що влучання тут відбуваються постійно. Попри це, частина людей не просто лишається, а й іноді повертається назад із відносно безпечних міст.
Серед тих, хто відмовляється від виїзду, найбільше літніх, самотніх або хронічно хворих. Для них дім – це не лише стіни, а й уся історія життя. Часто вони не мають грошей, родичів в інших регіонах або розуміння, де й як доведеться жити після переїзду. Страх невідомості переважує навіть страх смерті від обстрілу.
У випадку Катерини Льомової рідня з Іспанії переконує її по відеозв’язку бодай виїхати до Краматорська. Там волонтери могли б забрати її далі, до Павлограда, а згодом – можливо й за кордон. Але навіть ці докладні, реалізовані маршрути не знімають головного бар’єру – небажання залишати власний двір, навіть якщо вікна вже вибиті вибуховою хвилею.
Рятувальники розповідають, що чимало сімей із дітьми, яких раніше вивезли у безпечніші регіони України, згодом повернулися до пошкоджених будинків. Наслідки бувають трагічними: діти та дорослі отримують поранення або гинуть під час нових атак. Поліцейські констатують, що не всі батьки усвідомлюють рівень загрози, а інколи просто витісняють страх із повсякденного життя.
Села й містечка, розташовані ближче до Костянтинівки, зазнають особливо потужних ударів. Ураження відбуваються навіть тоді, коли люди просто виходять по воду чи на город. Нещодавно одна родина була поранена під час походу до джерела неподалік міста, яке фактично перебуває у напівоблозі. Ризик стає буденністю, до якої люди, на жаль, звикають.
Евакуація з прифронтових територій залишається однією з найскладніших гуманітарних операцій. Держава й місцева влада пропонують безкоштовний транспорт, тимчасове житло, допомогу з документами й соціальними виплатами. Однак для багатьох це звучить абстрактно, тоді як власний будинок – конкретний, навіть якщо розбитий і холодний.
Психологи пояснюють, що відмова від евакуації часто є формою захисної реакції. Людина, яка багато років жила в одному місці, тяжко приймає радикальні зміни. Особливо це стосується літніх українців, які пережили вже не одну історичну катастрофу – від голоду й війни до розпаду СРСР. Для них залишитися, «як є», — це спосіб зберегти контроль над життям.
Однак кожне таке рішення створює додатковий ризик і для тих, хто рятує. Екіпажі, що повертаються до відмовників по кілька разів, змушені працювати під обстрілами, за умов постійного моніторингу повітряної обстановки. Кожна поїздка – це баланс між гуманітарним обов’язком і холодним військовим розрахунком, який вимагає мінімізувати втрати.
Росія тим часом посилює тиск на Донбас, намагаючись виконати політичну ціль – повний контроль над Донецькою та Луганською областями. Вимога Кремля «віддати весь Донбас» є частиною ультиматуму, який Україна принципово відкидає. На цьому тлі кожне село та містечко перетворюється на черговий рубіж боротьби за територію й людей.
Історія Катерини Льомової – це не просто епізод із прифронтового життя. Вона символізує глибоку дилему, яку переживають тисячі українців на сході: залишитися вдома, ризикуючи загинути, чи вирушити у невідомість, залишивши все, що створювалося роками. Ця внутрішня боротьба часто непомітна на карті, але вона безпосередньо впливає на те, як країна переживає війну.
Попри всі відмови, рятувальники повертаються до таких людей знову й знову. Інколи момент для евакуації настає тоді, коли поруч гине сусід або коли черговий приліт остаточно руйнує будинок. Але що ближчим стає фронт, то менше залишається часу на роздуми. І тоді «не зараз» може перетворитися на «вже пізно».
