Завантаження публікації
ОГОЛОШЕННЯ

Ядерна тривога повертається: кіно знову вчить боятися кінця світу

Після десятиліть забуття страх ядерної війни знову захоплює екран — але цього разу він звучить фатальніше й безнадійніше, ніж у 1980-х.


Тетяна Федорів
Тетяна Федорів
Газета Дейком | 05.02.2026, 17:15 GMT+3; 10:15 GMT-4

Ядерна тривога, яка була нервом масової культури часів холодної війни, знову повертається у світове кіно й серіали. Те, що в 1980-х виглядало як попередження, сьогодні дедалі частіше подається як вирок. Нові фільми не стільки лякають катастрофою, скільки констатують: історичний механізм уже запущений.

У часи протистояння США та СРСР масова культура виконувала майже терапевтичну функцію. Телефільми й драми про ядерну війну на кшталт «The Day After» чи «Threads» апелювали до громадян як до суб’єктів, здатних тиснути на політиків. Страх мав мобілізуючий ефект і залишав простір для вибору.

Після 1991 року ця логіка зникла. З розпадом Радянського Союзу ядерна тема майже випарувалася з кіно, хоча самі ракети нікуди не поділися. За попереднім аналізом Дейком, культурне «роззброєння» Заходу виявилося значно глибшим, ніж військове: страх зник швидше, ніж загроза.

Повернення теми у 2020-х відбувається вже в іншому тоні. Oppenheimer Крістофера Нолана — не просто біографія вченого, а історія втрати моральної суб’єктності. Герої фільму знову й знову повторюють, що «не мають вибору», і саме це звучить найстрашніше.

«Вони будуть універсальними, якщо люди захочуть зробити їх універсальними», – сказав Дж. Роберт Оппенгеймер (праворуч) про атомні бомби — Архівне фото через газету Дейком

Нолан показує ядерну гонку як інституційний процес, що живе за власною логікою. Ідеалізм Роберта Оппенгеймера розбивається об кар’єризм, страх і бюрократію. Кульмінаційне усвідомлення того, що «ланцюгова реакція» вже запущена, перетворює ядерну війну з гіпотези на історичну неминучість.

Ще радикальніше ця фатальність проявляється у фільмі A House of Dynamite Кетрін Біґелоу. Стрічка зосереджується на одній годині — моменті, коли виявлений міжконтинентальний ракетний пуск змушує американське керівництво діяти за протоколами холодної війни. Тут немає часу для етики, лише для інструкцій.

Сцени у Ситуаційній кімнаті Білого дому та командному центрі стратегічних сил у Омасі демонструють державу в стані панічного автоматизму. Вибір зводиться до двох опцій: «самогубство» або «капітуляція». Коли генерал відповідає президентові, що це не божевілля, а реальність, фільм формулює ключову тезу сучасного ядерного кіно.

Цікаво, що метафора гри, характерна для 1980-х, повертається вже без іронії. «Велика дошка», «ядерний чемоданчик», стратегічні симуляції — усе це більше не виглядає абсурдом. Навпаки, за логікою фільму, людство давно погодилося жити всередині гри, яку неможливо виграти.

Серіальний формат також підхоплює цю інтонацію. У постапокаліптичному серіалі Silo людство існує у підземних бункерах після глобальної катастрофи. Ключова ідея — повторюваність катастроф як елемент системи стабільності — напряму перегукується з логікою ядерного стримування.

Президент Річард Ніксон потискає руку Леоніду Брежнєву, лідеру Росії, після підписання угоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь у Москві в 1972 році — Архівне фото через газету Дейком

На відміну від кіно холодної війни, сучасні твори майже не звертаються до глядача як до громадянина. Вони звертаються до нього як до свідка. Страх більше не має катарсису; він радше притуплений, хронічний, інтегрований у повсякденність, як ще один фоновий ризик глобального світу.

Окрема проблема — культурна інфляція катастрофи. Ядерний гриб, колись символ абсолютного кінця, сьогодні співіснує з десятками інших «апокаліпсисів» у медіапросторі. Як зазначала газета Дейком у попередніх матеріалах про культуру страху, постійна тривога парадоксально знижує здатність суспільства реагувати.

Тому повернення ядерної теми в кіно не означає повернення надії. Навпаки, нові фільми й серіали фіксують стан цивілізації, яка знає про свою вразливість, але не вірить у можливість змінити траєкторію. Це вже не крик застереження, а холодний опис механізму самознищення.

У цьому сенсі сучасне ядерне кіно — дзеркало політичної реальності. Воно не пропонує виходу, бо й сама епоха його не бачить. І, можливо, саме ця чесність робить нову хвилю ядерної тривоги такою моторошною.

Сполучені Штати скинули атомну бомбу на Нагасакі, Японія, у 1945 році — Архівне фото через газету Дейком 


Тетяна Федорів — Кореспондент, яка спеціалізується на політиці, економіці та технологіях, проживає у Вашингтоні, США, та висвітлює міжнародні новини.

Цей матеріал є частиною розгорнутої теми: Загроза Третьої світової війни, яка охоплює численні цікаві аспекти цієї події. Газета «Дейком» ретельно відстежує події, проводячи перевірку джерел та інформації, щоб забезпечити нашим читачам найбільш точне та актуальне інформування.

Цей матеріал опубліковано 05.02.2026 року о 17:15 GMT+3 Київ; 10:15 GMT-4 Вашингтон, розділ: Світові новини, Кіно, із заголовком: "Ядерна тривога повертається: кіно знову вчить боятися кінця світу". Якщо в публікації з'являться зміни, про це буде зазначено та описано у кінці публікації.

Читайте щоденну газету та загальну стрічку новин газети Дейком, яка поєднує багато цікавого в понад 40 розділах з усіх куточків світу.


Save
ОГОЛОШЕННЯ

Новини, які можуть Вас зацікавити:

Штатні та позаштатні журналісти газети «Дейком» щодня готують сотні публікацій, щоб читачі отримували найоперативнішу, перевірену й глибоку інформацію. Ми працюємо для тих, хто хоче розуміти суть подій, бачити широку картину та бути на крок попереду.

Останні новини

Вибір редакції