Питання, що робити із Запорізькою АЕС після можливої мирної угоди, виходить у центр міжнародних переговорів. Станція, яку російська окупація перетворила на заручника війни, стала не лише енергетичним, а й політичним символом. Її статус визначатиме конфігурацію безпеки всієї Європи.
Генеральний директор МАГАТЕ Рафаель Гроссі прямо говорить: Запорізька АЕС потребує «спеціального статусу» і коопераційної угоди між Україною та Росією. Без такого формату будь-який мирний план США залишатиметься неповним. Ядерна інфраструктура не може існувати у правовому вакуумі.
Станція із шістьма реакторами нині не виробляє електроенергії й перебуває в режимі холодний зупин. Водночас вона залежить від зовнішніх ліній електропостачання та аварійних систем. Кожен обстріл або втрата живлення створює ризик ядерна загроза далеко за межами України й Росії.
Гроссі наголошує: поки триває війна, залишається ризик «чогось дуже, дуже поганого». Фактично МАГАТЕ дає зрозуміти, що без припинення вогню будь-який міжнародний контроль понад обмежений моніторинг неможливий. Ядерна безпека України упирається у базове питання – зупинку бойових дій.
Проєкт мирної угоди, який просуває адміністрація Дональд Трамп, уже містить окремі пункти щодо станції. Чернетка 28-пунктного плану передбачає перезапуск Запорізької АЕС під наглядом МАГАТЕ та поділ електроенергії між Україна і Росія. Це спроба прив’язати ядерний об’єкт до політичного компромісу.
Однак питання поділ електроенергії виходить далеко за рамки техніки. Для Києва будь-яке «спільне використання» під окупацією виглядає легітимацією російська присутність. Для Москви контроль над станцією – важіль впливу на енергетична безпека Європи. Тому компроміс тут означає балансування на межі.
Гроссі уникає політичних оцінок, але чітко окреслює роль агентства: МАГАТЕ має бути «незамінним» елементом будь-якої моделі. Це означає, що міжнародний контроль за станцією перетворюється на обов’язкову умову, незалежно від того, на якій стороні фронту формально опиниться об’єкт.
Ключовий виклик – як поєднати суверенітет України над Запорізькою АЕС і фактичну російську окупація майданчика. Немає сценарію, за якого один оператор може безпечно експлуатувати ядерний об’єкт, коли «через річку» залишається держава, що веде війну й може будь-якої миті вдарити по інфраструктурі.
Тому в майбутніх переговорах неминуче постане тема демілітаризація станції та прилеглої зони. Для України це питання виживання; для Росії – втрата військового плацдарму і частини політичного тиску. Модель «спеціального статусу» де-факто означає створення на Дніпрі контрольованого міжнародного коридору.
Мирний план США у частині Запорізької АЕС поки виглядає як технократичний ескіз. Поділ генерації «п’ятдесят на п’ятдесят» працював би лише за умови повної зупинки бойових дій, гарантованого доступу українського персоналу й постійної присутності інспекторів МАГАТЕ. Без цих передумов схема ризикує залишитися на папері.
Українська сторона наполягає: будь-яке рішення щодо станції має виходити з принципу відновлення територіальної цілісності. Запорізька АЕС – не просто об’єкт генерації, а частина критичної інфраструктури, яка була незаконно захоплена. Фіксація «спільного управління» без деокупації створила б небезпечний прецедент.
Для Росії Запорізька станція стала елементом ширшої стратегії ядерний шантаж. Постійні звинувачення України в «обстрілах об’єкта», паралельно з обстрілами українських енергетичних систем, покликані показати Заходу: енергетична безпека Європи нібито залежить від готовності піти на поступки.
Гроссі своєю риторикою намагається вивести об’єкт з логіки шантажу в площину технічна ядерна безпека. Він недвозначно заявляє: жоден оператор – ні український, ні російський – не може безпечно працювати в умовах загрози ударів. Потрібні не тільки домовленості, а й реальна тиша гармат навколо Дніпра.
Ситуацію ускладнює те, що реактори станції зупинені вже кілька років. Чим довше триває холодний зупин, тим більш критичною стає залежність від зовнішніх ліній і резервних систем. Кожен обрив електропостачання змушує запускати дизель-генератори й наближає станцію до межі допустимих режимів.
У цьому контексті пропозиція перезапустити станцію під міжнародний контроль виглядає логічною з технічної точки зору. Відновлення генерації знизило б ризики від тривалого простою та частково стабілізувало енергосистему. Але без гарантій безпеки запуск може стати новим інструментом тиску, а не вирішенням проблеми.
Для України важливо, щоб будь-який спеціальний статус не означав «втрату контролю в обмін на електроенергію». Оптимальна модель – тимчасовий міжнародний протокол управління, який чітко визнає українську юрисдикцію, забезпечує виведення російських військ і фіксує роль МАГАТЕ як технічного арбітра.
Для ЄС і сусідніх держав Запорізька АЕС – це питання не лише політики, а й прямої енергетичної загрози. Потенційна аварія на найбільшій атомній станції Європи матиме наслідки від Балтії до Балкан. Тому енергетична безпека Європи об’єктивно підштовхує європейські столиці вимагати окремого розділу щодо станції в будь-якій угоді.
Міжнародний контроль над об’єктом не зніме питання відповідальності Росії. Захоплення Запорізької АЕС і використання її як військового об’єкта вже стало грубим порушенням конвенцій з ядерної безпеки. У післявоєнний період це може перерости в юридичні претензії, включно з вимогами компенсацій за ризики й збитки.
З технічного боку, присутність місії МАГАТЕ на майданчику – це тимчасовий запобіжник, але не довгострокове рішення. Інспектори можуть фіксувати обстріли й відключення, але не здатні примусити сторони до зниження ескалації. Без політичної угоди їхня місія нагадує спробу тримати кришку на киплячому казані.
Сам Гроссі недвозначно попереджає: «доки війна не зупиниться, завжди існує можливість, що щось піде дуже погано». Це пряме нагадування, що ядерна загроза – не абстрактний ризик, а математично неминучий наслідок затяжного конфлікту в безпосередній близькості від критичної інфраструктури такого масштабу.
Усі ці фактори роблять Запорізьку АЕС своєрідним лакмусовим папірцем для будь-якого майбутнього мирного плану США чи Європи. Якщо сторони зможуть домовитися про безпечний післявоєнний статус станції, з міжнародним контролем і визнанням українського суверенітету, це створить модель для врегулювання інших спірних вузлів.
Натомість провал домовленостей щодо станції означатиме, що війна фактично «законсервована», а не завершена. Навіть при формальному припиненні вогню ядерний об’єкт, що лежить на лінії розмежування, залишиться джерелом шантажу, а не стабільності. У такому сценарії післявоєнний статус буде радше паузою перед новим витком ескалації.
У перспективі років Запорізька АЕС може перетворитися або на символ відповідального міжнародного врегулювання, або на приклад того, як ядерні об’єкти стають заручниками агресивної політики. Те, як Україна, Росія, США, ЄС і МАГАТЕ знайдуть спільну формулу для цього майданчика, визначатиме правила гри в ядерній сфері на десятиліття.
Саме тому дискусія навколо станції виходить далеко за рамки технічних параметрів. Запорізька АЕС – це одночасно індикатор можливості реального миру, тест на готовність Росії відмовитися від ядерного шантажу та шанс для України закріпити новий стандарт міжнародний контроль над критичними об’єктами у зоні конфлікту.
Якщо мирний план США та європейські ініціативи зможуть інтегрувати чіткий, юридично оформлений режим для Запорізької АЕС, з прозорою роллю МАГАТЕ, це стане потужним аргументом на користь того, що домовленості не є фікцією. Без цього будь-який «паперовий мир» залишатиметься крихким, а ядерний ризик – неприпустимо високим.
