Європа прокинулася 27 листопада в новій реальності: план Трампа щодо України спершу з’явився в заголовках, а не в дипломатичних телеграмах. Для канцлера Фрідріха Мерца та інших лідерів ЄС це стало сигналом, що їх свідомо відтиснули від переговорів про майбутню архітектуру безпеки.
Сам витік показав, наскільки план Трампа щодо України зміщує баланс на користь Москви. Документ із 28 пунктів фактично винагороджує Росію додатковими територіями, блокує вступ України до НАТО та ставить під сумнів базовий принцип Європи: кордони не можна змінювати силою.
Європейські столиці, від Берліна до Рима, усвідомили: їх перетворюють на статистів у війні, яка визначає безпеку Європи після війни на десятиліття наперед. У Брюсселі говорили не лише про образу, а й про стратегічну поразку, якщо континент мовчки прийме американський сценарій.
Перший шок змінився питанням: як реагувати, коли мирні переговори США Україна запускаються без участі ЄС? Відкрита відмова ризикувала розлютити Дональда Трампа й виштовхнути Європу з процесу остаточно. Але й мовчазна згода означала б легітимацію проросійського перекосу плану.
Ключові слова для пошуку: план Трампа щодо України, мирні переговори США Україна, позиція ЄС щодо війни, роль Німеччини у врегулюванні, реакція України на ультиматум, переговори у Женеві 2025, майбутнє НАТО і України, ключові дипломатичні розлами між Вашингтоном та Європою.
Додаткові запити: заморожені російські активи, безпека Європи після війни, тиск на Росію санкціями, ризики примусового перемирʼя, стратегія Володимира Зеленського, підтримка США у війні, європейська оборонна автономія, сценарії завершення війни в Україні.
У Брюсселі міністри закордонних справ дізналися про ініціативу Трампа дорогою на зустріч, формально присвячену Судану й Україні. Замість планового порядку денного вони гортали Financial Times та Axios, намагаючись зрозуміти, чи справді йдеться про офіційну позицію Вашингтона чи черговий пробний шар.
Президент України Володимир Зеленський ризикував відчужити адміністрацію Трампа, якщо рішуче відхилить цей план — Озан Косе
Український міністр Андрій Сибіга, який підключився дистанційно, не зміг дати європейцям більше деталей. Київ, як і більшість столиць ЄС, до останнього моменту залишався в інформаційному тумані. Для багатьох дипломатів це стало символом того, наскільки далеко зайшли кулуарні ігри без їх участі.
Це ще раз підкреслило, що переговори у Женеві 2025 готувалися у вузькому колі радників Трампа, без звичної прозорості для союзників і реальної можливості України та Європи впливати на стартові умови. Навіть перші контури мирної формули були сформовані без консультацій із ключовими гравцями.
У Берліні Фрідріх Мерц скасував публічний захід і зосередився на термінових консультаціях. Головне запитання полягало не лише в змісті, а й у процедурі: чи знає сам президент США всі деталі, і чи не стане цей текст основою для тиску на Київ уже найближчими тижнями?
Відповідь надійшла швидко: американські посадовці підтвердили, що це не чернетка на смітник, а реальний робочий документ. Для європейських столиць стало очевидно, що Вашингтон готується використовувати його як основу для тиску в найближчих раундах діалогу.
Деякі представники США, зокрема міністр армії Даніел Дрісколл, пояснювали відсторонення ЄС тим, що європейські лідери нібито «надто емоційно прив’язані» до України й не здатні тверезо оцінювати поле бою, підміняючи аналітику політичною солідарністю у Брюсселі.
Та для багатьох у ЄС стало очевидно, що за цією аргументацією ховається прагнення Вашингтона одноосібно визначати сценарії завершення війни. Позиція ЄС щодо війни виявилася фактором, який можна ігнорувати, якщо він заважає швидким політичним дивідендам у США.
У Києві Володимир Зеленський опинився перед класичною пасткою. Відкинути документ – означало б кинути виклик головному партнеру й поставити під загрозу підтримку США у війні. Прийняти його без змін – значило б погодитися на втрату територій і фактичне заморожування євроатлантичних перспектив.
Зліва направо: президент Франції Еммануель Макрон, президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн, президент Європейської ради Антоніу Коста, прем’єр-міністр Великої Британії Кейр Стармер, канцлер Німеччини Фрідріх Мерц і прем’єр-міністр Японії Санае — Фото басейну від Генрі Ніколса
У своєму зверненні до українців Зеленський прямо окреслив дилему: «або втрата гідності, або ризик втратити ключового партнера». Фраза миттєво стала цитатою дня і виразно підкреслила, наскільки болісною для суспільства є дискусія про ціну можливого миру.
Стратегія Володимира Зеленського в цій ситуації будується на пошуку третього шляху – зберегти союз із Вашингтоном, але не дозволити нав’язати Україні приниження під виглядом миру та юридично закріпити результати російської агресії, що є неприйнятним.
Паралельно у Європі визрівала відповідь. На саміті G20 в Йоганнесбурзі лідери ЄС усвідомили, що локальні реакції не працюють: Вашингтон слухає лише тих, хто говорить єдиним голосом. Антоніу Кошта організував окрему нараду, де Європейська рада спробувала сформулювати спільні «червоні лінії».
Урсула фон дер Ляєн і Антоніу Кошта вже мали окрему розмову із Зеленським, тож добре розуміли його позицію. Київ не відкидає мирні переговори як такі, але відчуває небезпеку, що надмірний поспіх Заходу перетворить процес на примусове перемир’я без гарантій.
Саме тому ЄС вирішив не оголошувати план мертвим, а представити його як «базу, що потребує доопрацювання». Так Брюссель зберігає можливість впливати на деталі документа й поступово витісняти з нього найбільш небезпечні для України та Європи положення.
У підсумковій заяві європейські лідери обережно подякували США за зусилля й одночасно зафіксували базові принципи, без яких план не може бути прийнятним. Вони прагнули показати готовність працювати з Вашингтоном, але не відмовлятися від власних червоних ліній.
Йдеться про три ключові умови: кордони України не можуть змінюватися силою, після війни не допускаються жорсткі обмеження на її Збройні сили, а всі рішення, що зачіпають НАТО, мають ухвалюватися за участі союзників, а не кулуарно, без прозорості та політичної відповідальності.
Та реальний бій розгортався не в комюніке, а в кулуарах. Щоб не залишитися «коаліцією тих, хто чекає», як влучно описав Андрес Фог Расмуссен, провідні дипломати вирушили до Женеви. Саме там держсекретар Марко Рубіо планував зустріч із українською делегацією та представниками Білого дому.
Європейську сторону представляли досвідчені переговірники Брюсселя – Бйорн Зайберт і Педро Лорті. Разом із колегами з Франції, Німеччини, Британії та Італії вони мали небагато часу, аби переконати Вашингтон вийняти з документа найбільш токсичні пункти, що стосувалися безпеки Європи.
Ключова мета полягала в тому, щоб не допустити, аби майбутнє НАТО і України визначалося за зачиненими дверима між Вашингтоном і Москвою. Для Берліна, Варшави та країн Балтії це питання не лише солідарності з Києвом, а й власного виживання перед російським реваншизмом.
Канцлер Німеччини Фрідріх Мерц — Крістіан Бочі
Поворотним моментом стала недільна зустріч із командою Рубіо в Женеві. Після напружених консультацій, до яких активно долучилися українські представники, американська сторона погодилася вивести з поточного раунду всі питання, що прямо зачіпають європейські країни та їхню оборону.
Публічно Марко Рубіо представив документ як «живий, динамічний», який може змінюватися. Це дало ЄС аргумент говорити про часткову дипломатичну перемогу: принаймні заморожені російські активи й статус України в НАТО перестали бути предметом торгу за спиною Брюсселя.
Однак радість у європейських столицях була стриманою. По-перше, Росія вже сигналізувала, що їй не подобаються навіть м’які умови Трампа, тож сценарії завершення війни залишаються туманними. По-друге, у самому ЄС не зникли суперечки щодо того, як фінансувати підтримку Києва у 2026 році.
Міністр закордонних справ Німеччини Штефан Вадепфуль назвав результат «перемогою здорового глузду», але визнання цього успіху було швидше тимчасовою паузою. Без реального посилення спільної оборонної політики європейська оборонна автономія так і залишиться красивим гаслом на самітах.
Польський прем’єр Дональд Туск у своїх оцінках був набагато тверезішим. Він прямо заявив, що «немає причин для безтурботного оптимізму» й нагадав: ключовий виклик полягає не тільки в тому, чи залишаться США на боці України, а й у тому, чи готова сама Європа відповідати за безпеку континенту.
Саме тут у центр дискусії виходить роль Німеччини у врегулюванні. Берлін роками уникав різких кроків, балансуючи між економічними інтересами та моральною відповідальністю. Тепер канцлер Мерц змушений обирати між комфортом «керованої залежності» від США та потребою будувати власну силу ЄС.
Якщо план Трампа щодо України в тій чи іншій формі запустить процес перемир’я, це створить тест і для Парижа та Варшави. Франція просуває більш амбітне бачення стратегічної автономії, Польща – жорсткішу лінію щодо Росії. Без компромісу між цими підходами будь-яка спільна лінія ЄС буде крихкою.
Для Києва головний ризик полягає в тому, що надмірне прагнення Вашингтона «закрити війну» може зменшити тиск на Росію санкціями та послабити механізми безпекових гарантій, які нині стримують Кремль від подальшої ескалації конфлікту й нових атак на українські міста.
Якщо режим Путіна отримає територіальні здобутки без реальної відповідальності й судових наслідків, це стане небезпечним сигналом для інших авторитарних лідерів, показавши, що силовий шантаж може й надалі приносити дивіденди навіть у XXI столітті, попри всі норми міжнародного права.
Водночас Україна усвідомлює: без США ні санкційний режим, ні військова допомога не будуть достатньо потужними, щоби втримати лінію фронту та підтримувати економіку у стані воюючої держави, яка щодня втрачає людей і ресурси. Тому Київ не може ігнорувати ініціативи Вашингтона.
Саме тому реакція України на ультиматум Вашингтона залишається зваженою. Зеленський намагається одночасно уникнути капітуляційних формулювань і не допустити розколу в таборі західних союзників, балансуючи між жорсткою риторикою й необхідністю зберігати єдність коаліції.
Державний секретар Марко Рубіо провів серію зустрічей у Женеві протягом вихідних щодо мирної пропозиції для України та Росії, що складається з 28 пунктів — Фабріс Коффріні
У середньостроковій перспективі події довкола плану Трампа оголюють головну слабкість Європи – відсутність інструментів швидкої колективної відповіді. Без власних ресурсів стримування і виробництва зброї будь-які заяви про безпеку Європи після війни виглядають деклараціями, а не стратегією.
Для східноєвропейських країн це питання постає особливо гостро. Вони найкраще розуміють, що навіть тимчасове замороження фронту без чітких гарантій може стати лише паузою перед новою агресією. Тому в регіоні зростає готовність нарощувати оборонні бюджети незалежно від темпу рішень у Брюсселі.
Врешті, історія з планом Трампа показала, наскільки крихкою є архітектура західної єдності. Формально всі гравці мали спільну мету – мир для України. Але різні уявлення про ціну цього миру оголили глибокі тріщини між прагматизмом Вашингтона й екзистенційними страхами європейців.
Якщо ЄС справді зробить висновки, нинішня криза може стати точкою старту для глибшої інтеграції в сфері оборони. Якщо ж ні – континент і надалі опинятиметься між волею американських адміністрацій та агресивними інтересами Кремля, не маючи достатньої сили самостійно гарантувати власну безпеку.
Для України ж ключовим завданням залишається зберегти суб’єктність. У майбутніх раундах переговорів Києву доведеться відстоювати не лише територію, а й право самостійно визначати своє місце в НАТО та ЄС. Без цього будь-який «мир» ризикує виявитися лише новою назвою для старої війни.
