Восени Київ буквально “накрило” Малевичем. Біографічний фільм у кінотеатрах, масштабна виставка, декоровані в стилі супрематизму вагони метро, ресторанні меню з відсилками до “Чорного квадрата” – усе це стало частиною цілеспрямованої кампанії. Мета проста й амбітна: повернути Малевича в український культурний контекст і вийняти його з тіні “великої російської культури”.
На перший погляд це виглядає парадоксально: країна, яка свідомо відмовляється від російського культурного впливу, раптом активно просуває митця, що десятиліттями подавався світу як російський. Та за біографією й документами Малевич — не лише московський авангардист. Він народився в Києві, виріс у українських селах, навчався в київських художніх майстернях і згодом повернувся до України викладати.
Роки домінування російського наративу зробили свою справу: світ звик сприймати Малевича як частину російської школи, а Україна фактично була викреслена з його історії. Це класичний приклад культурної привласненості, коли імперський центр монополізує біографії, твори й навіть мову митців, що походять із підкорених територій. Сьогодні Київ намагається розірвати цю схему.
Культурна війна за Малевича розгортається паралельно з війною на полі бою. Україна бореться не лише за території, а й за символи, смисли, історичні постаті. Повернення Малевича в український наратив стає інструментом деколонізації: демонтажу імперських міфів, у яких “усе велике — російське, а українське — провінційне й другорядне”. Саме цей стереотип десятиліттями працював проти української суб’єктності.
Українці працюють над поверненням спадщини Малевича, художника-авангардиста, відомого більшості світу як росіянина, але який народився та виріс в Україні — Аламі
Факти біографії Малевича говорять більше за гасла. Він народився 1879 року в Києві в польській родині, дитинство провів у селах, де його батько керував цукровими заводами. Перші художні навички здобував саме в українському середовищі, навчався у відомого живописця Миколи Пимоненка. У щоденниках і листуванні Малевич неодноразово називав себе українцем, а не лише “російським художником”.
Українська дослідниця Тетяна Філевська, яка спеціалізується на творчості Малевича, системно доводить цей зв’язок. Її дослідження “київського періоду” митця показують, як мотиви селянського побуту, вишивки, геометризованих орнаментів трансформувалися в абстрактні композиції супрематизму. Відомий факт: одним із перших “супрематичних” об’єктів було саме оформлення подушки для українських вишивальниць.
Попри це, більшість робіт Малевича й досі зберігається в російських музеях – у Санкт-Петербурзі та Москві. Це створює матеріальну перевагу для російського культурного наративу: саме російські інституції десятиліттями формували образ митця як “російського”. Провідні музеї світу, включно з MoMA у Нью-Йорку, повторювали цю атрибуцію без глибшого аналізу.
Україна опинилася у ситуації, коли вона фактично не володіє оригіналами, але має історичне право на спадщину. Відповідь Києва — інша стратегія: працювати не стільки з полотнами, скільки з контекстом. Виставки, освітні проєкти, брендинг, кіно, міський простір — усе використовується, щоб закріпити в масовій свідомості тезу: “Малевич – також наш”.
Роботи Малевича, включаючи версію його культового «Чорного квадрата», у Державному Російському музеї в Санкт-Петербурзі у 2022 році. Спроби показати його роботи в Україні були загальмовані тим фактом, що більшість зберігається в російських установах — Надя Со/Alamy
Символічну роль відіграють приватні ініціативи. Мережі супермаркетів оформлюють упаковку в стилі супрематизму, косметичні бренди використовують ім’я Малевича в назві та дизайні, популярні музиканти носять футболки з написом “I’m Ukrainian. Malevich”. Такі рішення не вирішують наукових дискусій, але працюють на головне — впізнаваність митця як частини української культури.
Показовою є реакція самих українців. Відвідувачі виставок зізнаються, що мало знали про український вимір його біографії, а дехто відверто говорить про “незручний сором”. Ми звикли, що українська культура — це фольклор, а “велике мистецтво” — російське чи західне. Виявляється, радикальний авангард, який змінив світове мистецтво, виростав, зокрема, з українського ґрунту.
Водночас відповідальні українські дослідники не підміняють одну пропаганду іншою. Філевська та її колеги чесно говорять: вилучити Малевича з російського контексту неможливо. Він зробив кар’єру в Москві, вплинув на російський авангард, був частиною імперського культурного поля. І саме це робить його постать зручною для імперії, яка готова привласнювати всі таланти, але замовчувати їхнє реальне походження.
Сучасна українська стратегія — не заперечити “російські сторінки” біографії, а повернути видимість українським. Це складніший шлях, ніж просто переклеїти ярлик з “російський” на “український”, але саме він відповідає логіці деколонізації. Йдеться про багатошарову ідентичність, у якій українська компонента більше не ігнорується, а стає рівноправною.
Діти взаємодіють з інсталяцією Малевича на виставці, організованій агентством WOW у Києві минулого місяця — Оксана Парафенюк
Для України культурна битва за Малевича — це не лише питання справедливості, а й інструмент зовнішньої політики. Коли Київ показує союзникам, що за ним стоїть не лише мужність на фронті, а й потужний культурний капітал світового рівня, підтримка стає легше аргументованою. “Любити Україну” — це не лише співчувати, а й визнавати її внесок у глобальну модерність.
Саме тому останні роки Київ інвестує в культурну дипломатію: відкриває інститути в Німеччині, Франції, Нідерландах, запускає програми на кшталт “Voyage to Ukraine”. Розповідь про Малевича вплітається в ширший наратив: Україна — не периферія Росії, а окрема культурна цивілізація, яку століттями замовчували й підмінювали чужими брендами.
Війна проти України показала, що Росія воює не лише танками й ракетами, а й текстами, образами, історіями. Зруйновані музеї, викрадені архіви, знищені пам’ятки — це продовження тієї самої політики, яка десятиліттями “переписувала” Малевича, Гоголя чи Лесі Українки під імперські стандарти. Сьогодні Україна вперше системно відповідає на це.
У перспективі післявоєнної відбудови культурна політика стане не менш важливою, ніж економічна чи безпекова. Якщо Україна хоче бути не просто “форпостом Заходу”, а суб’єктом з власним голосом, їй потрібні сильні культурні символи. Малевич — один із таких символів, і боротьба за його спадщину формуватиме те, як світ сприйматиме Україну через десять чи двадцять років.
Повернення Малевича — це про значно більше, ніж рядок у підписі до картини в музеї. Це про право України називати своїх митців, формувати власну історію мистецтва і виходити з-під тіні імперії. Чим більше ми розумітимемо, що “наші” імена давно присутні в глобальному каноні, тим упевненіше Україна відстоюватиме і культурні, і політичні кордони.