Європейські лідери сьогодні опинилися перед складним вибором: як забезпечити ефективний захист своїх кордонів та підтримати Україну у боротьбі проти агресії, коли традиційна військова допомога зі сторони Сполучених Штатів поступово зменшується. У центрі дискусії знаходиться не лише питання оборонних витрат, але й фундаментальні розбіжності між країнами ЄС щодо фінансової стратегії, політичних пріоритетів та рівня готовності йти на спільні ризики.
За останні роки відчувається явний вплив зовнішнього тиску, зокрема від попереднього адміністративного курсу США, що закликав європейські країни більше інвестувати у власну оборону. Попри це, реальні дії на політичному полі та бюджетні рішення часто суперечать словам. Запропоновані плани, такі як "ReArm Europe", який згодом було перейменовано у "Readiness 2030", викликали неоднозначну реакцію. Деякі країни, зокрема Італія та Іспанія, сприйняли ініціативу як занадто агресивну, тоді як Нідерланди і інші прихильники обережної фіскальної політики відмовляються від ідеї спільного позичання коштів для фінансування оборонних програм.
Однією з ключових фігур у цих обговореннях є Кая Каллас, колишня прем’єр-міністерка Естонії, нинішній головний представник з питань зовнішньої політики та безпеки ЄС. Вона наполегливо просувала ідею надання України значних фінансових ресурсів – до 40 мільярдів євро – через спеціальний відсотковий збір від національних доходів. Однак ця ініціатива не знайшла підтримки серед багатьох членів ЄС, адже ряд держав вважає, що допомога Україні має залишатися добровільною, двосторонньою і не повинна примушувати до централізованих рішень з Брюсселя.
Президент України Володимир Зеленський, ліворуч, з паном Стармером і президентом Франції Еммануелем Макроном у Лондоні минулих вихідних. Фото басейну Джастіна Талліса
Протилежні погляди відзначають і на рівні фінансової політики. Пропозиції з додатковим бюджетним навантаженням, зокрема збільшення позикових коштів, розглядаються з обережністю. Наприклад, країни з меншим бюджетним простором, такі як Італія, Іспанія, а також Франція, де державний борг і так залишається високим, скептично ставляться до ідеї, що дозволить країнам брати додаткові позики для фінансування оборонних програм. З одного боку, країни з низьким борговим навантаженням, зокрема Німеччина, бачать у такій стратегії можливість розширити інвестиції не лише у військову сферу, але й у цивільну інфраструктуру та екологічні проекти. Проте на практиці впровадження цих ідей стикається з багатьма адміністративними та політичними труднощами.
Президент Європейської комісії Урсула фон дер Лайєн виступила з амбіційним планом, який мав би дозволити країнам-членам ЄС взяти на себе більшу відповідальність за свою безпеку. Вона представила цифру у 800 мільярдів євро, проте реальні кошти, доступні через довгострокові позики, складають лише близько 150 мільярдів євро. Решта ж цифр є більш символічними і показують потенціал розширення фінансових можливостей, що, на думку її прихильників, має стати основою для поступового переходу до стратегічної автономії Європи. Тим не менше, критики зазначають, що така стратегія може зайняти десятиліття і вимагає надзвичайно тонкого балансування між національними інтересами та спільною європейською політикою.
Ще одним важливим аспектом дискусії є питання співпраці з Сполученими Штатами та НАТО. Після багатьох років, коли американська військова присутність гарантувала безпеку європейських союзників, нинішні сигнали з Вашингтону вказують на можливе переглядання ролей і зобов’язань. Попередні заяви колишнього президента Дональда Трампа, який неодноразово наголошував на тому, що США готові захищати лише ті країни, які інвестують достатньо в свою оборону, створили невизначеність у стратегічних розрахунках. Незважаючи на публічні запевнення, що американська підтримка НАТО залишається непохитною, внутрішні суперечки та заяви високопосадовців США викликають сумніви у надійності традиційного партнера.
Дискусії щодо нового рівня військових витрат у рамках НАТО теж набирають обертів. Деякі офіційні особи висловлюють думку, що існуючий рівень витрат, який наразі становить близько 2 % від ВВП, має бути поступово підвищений до 3,5 %, що набагато ближче до витрат США, які становлять приблизно 3,4 % від ВВП. Такий крок, хоча і розглядається як необхідна відповідь на зміну глобального безпекового середовища, викликає суперечності серед європейських партнерів, адже розбіжності щодо економічних можливостей та політичних пріоритетів залишаються значними.
Кая Каллас, колишній прем’єр-міністр Естонії та головний чиновник із закордонних справ і безпеки Європейського Союзу, наполягала на підтримці України як першої лінії європейської оборони проти Росії. Ніколя Тука/Agence France-Presse — Getty Images
Під час останніх зустрічей у Брюсселі та Берліні було чітко відзначено, що питання оборонних витрат – це не лише сума цифр у бюджетах, а й символ національного суверенітету, незалежності та стратегічного вибору. Країни, які знаходяться ближче до потенційних загроз, наприклад, з огляду на російську агресію, бачать у збільшенні військових витрат можливість не тільки зміцнити власну безпеку, але й створити додатковий стримуючий фактор проти зовнішніх викликів. Проте існує ризик, що надмірна орієнтація на військове забезпечення може призвести до зростання напруги всередині ЄС, оскільки деякі члени Союзу вважають, що основною задачею має бути економічна стабільність та соціальний розвиток.
Внутрішня політична ситуація в Європі ще більше ускладнюється тим, що окремі країни висловлюють занепокоєння через можливе перевантаження державних бюджетів. Фіскальна політика стає ареною боротьби між прихильниками ідеї спільного фінансування оборони та тими, хто наполягає на збереженні національного суверенітету у бюджетних рішеннях. У країнах, де державний борг вже перевищує прийнятні межі, додаткове фінансування військових програм розглядається як надмірне фінансове навантаження, яке може стати причиною економічного сповільнення.
На фоні цих суперечностей з’являються й інші ініціативи, спрямовані на посилення обороноздатності континенту. Наприклад, обговорюється ідея створення спеціальної європейської "групи безпеки" або формування сили, яка мала б діяти на території України після можливого досягнення мирного врегулювання конфлікту. Проте поки що такі пропозиції залишаються на стадії теоретичних обговорень, оскільки немає чіткого фінансового або політичного консенсусу щодо їхньої реалізації. Багато країн не готові брати на себе зобов’язання, які потребують не лише фінансових витрат, але й великої політичної відповідальності та довгострокових стратегічних змін.
Франція, яка традиційно виступає за стратегічну автономію Європи, наполягає на високому відсотку європейського змісту у будь-яких закупівлях зброї, а також відстоює ідею скорочення участі американських, британських та канадських компаній у виробництві озброєння для ЄС. Такий підхід, однак, ускладнюється розбіжностями з іншими країнами-членами, які мають власні економічні та політичні пріоритети. Наприклад, спроби укласти оборонну угоду з Великою Британією стикаються з проблемами, пов’язаними з розбіжностями у пріоритетах – від суперечок щодо рибальства до різних підходів у сфері безпеки.
Для таких країн, як Італія та Іспанія, дозвіл від блоку запозичувати ще більше на військові цілі може бути непростим вибором. Маттео Мінелла/Reuters
Критики зазначають, що сучасний підхід до військових витрат є неоднозначним. Як відзначив прем’єр-міністр Бельгії Барт де Веве, важливо не тільки збільшувати фінансові витрати, але й створювати чітку структуру співпраці, що дозволить об’єднати зусилля європейських держав і водночас уникнути надмірного фінансового навантаження для окремих країн. Суперечності між країнами ЄС вказують на те, що, хоча існує загальне розуміння необхідності посилення обороноздатності, відсутність єдиної стратегії може призвести до подальшого розколу в рамках Союзу.
У контексті змін глобальної безпекової ситуації та непевності щодо майбутнього американської підтримки, питання військових витрат набуває особливої актуальності. Відповідно до останніх заяв високопосадовців, роль Сполучених Штатів як гарантів безпеки може бути переглянута, що вимагає від європейських країн самостійного визначення та посилення власного оборонного потенціалу. Попри запевнення щодо підтримки НАТО, публічні коментарі американських чиновників продовжують викликати сумніви у надійності традиційного альянсу, що стимулює європейських політиків шукати альтернативні шляхи забезпечення стабільності на континенті.
Сучасний європейський дискурс навколо оборонних витрат відображає не лише внутрішню економічну та політичну боротьбу, а й глобальну боротьбу за переваги у сфері безпеки. Попри численні зусилля щодо створення спільного оборонного простору, неоднорідність національних інтересів і бюджетних можливостей створює складні перешкоди для реалізації амбітних проектів. Чи вдасться ЄС зберегти внутрішню єдність і спільно відповісти на виклики зовнішніх загроз, покаже майбутній розвиток подій, проте вже зараз очевидно, що шлях до стратегічної автономії буде тернистим і вимагатиме компромісів та глибокого політичного діалогу.
З огляду на вищезазначене, можна зробити висновок, що сучасна ситуація в Європі є своєрідним тестом не тільки для політичної волі, але й для здатності країн адаптуватися до нових умов глобальної безпеки. Внутрішні суперечності, різниця в економічних можливостях та відмінні стратегічні пріоритети стають справжніми викликами для тих, хто бажає побудувати спільну, ефективну оборону. Тим часом, майбутнє оборонного співробітництва в ЄС залежатиме від здатності знайти баланс між національними інтересами та загальноєвропейськими потребами, між короткостроковими вигодами і довгостроковою безпекою.
Українські бойові медики з бригади «Азов» проходять навчання з переливання крові в Донецьку в березні. Ніколь Танг
На фоні цих процесів політики намагаються не тільки зберегти власну політичну позицію, але й знайти компромісні рішення, які дозволять країнам-членам не тільки покращити свою оборонну здатність, але й зберегти економічну стабільність у важкі часи. Чи зможе Європа створити новий модельний підхід до фінансування оборони, що поєднає дисципліновану фіскальну політику з амбітними стратегічними завданнями, покаже майбутнє. Але вже сьогодні ясно, що відмова від колективної відповідальності та подальше роздроблення зусиль можуть стати причиною не лише зниження оборонного потенціалу, але й втрати міжнародного впливу на світовій арені.
Отже, перед європейськими лідерами стоять серйозні завдання: необхідно вирішити, як правильно поєднати економічну обережність з амбіціями щодо стратегічної автономії, як забезпечити ефективну оборону у співпраці з традиційними союзниками та при цьому врахувати внутрішні розбіжності. Залишається тільки сподіватися, що в умовах глобальних викликів європейські країни знайдуть спільну мову для побудови стабільної та безпечної системи, яка б враховувала як історичні уроки, так і сучасні реалії геополітичних змін.
Таким чином, сучасний оборонний дискурс Європи відображає комплексний набір суперечностей, де поєднуються внутрішні фіскальні виклики, політичні розбіжності та зростаючий зовнішній тиск. Лідери ЄС стоять на роздоріжжі між збереженням традиційних підходів до безпеки та необхідністю трансформувати оборонну стратегію в нових геополітичних умовах, де на карту поставлено не тільки економічне благополуччя, але й безпека всього континенту. Ця складна мозаїка факторів формує майбутнє європейської політики та європейської інтеграції у сфері оборони, а результати цих зусиль визначатимуть глобальну стабільність у найближчі десятиліття.
Європейські лідери з президентом України Володимиром Зеленським, одягнені у все чорне, на саміті в Лондоні. Джавад Парса/NTB
