Цифри, за якими стоять долі
Українська інтернатна система десятиліттями залишалася зоною мовчазної згоди суспільства. Вона сприймалася як неминуче рішення для дітей, яким «пощастило менше». Проте статистика 2025 року руйнує цей звичний образ і змушує подивитися на проблему значно глибше.
Лише 16,3% дітей, які цілодобово перебувають в інтернатних закладах, мають статус дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Решта — це діти, чиї батьки формально не обмежені у правах, але з різних причин не виховують своїх синів і доньок удома.
Ці дані не просто сухі цифри. За ними — тисячі дитячих історій про розлуку, самотність і життя за розкладом, де немає місця для індивідуальної уваги. Інтернатні заклади в Україні стали притулком не лише для тих, хто втратив родину, а й для тих, чию родину система не змогла або не захотіла підтримати.
У 2025 році в інституційних закладах різних типів навчаються понад 82 тисячі дітей. Майже 25 тисяч із них живуть там цілодобово. Це означає, що для десятків тисяч дітей інтернат — не тимчасовий етап, а середовище дорослішання.
Ця стаття — спроба глибоко осмислити, чому так відбувається, які наслідки має масове інституційне виховання та чи здатна Україна змінити цю реальність на користь сімейних форм виховання.
Інтернатні заклади: масштаби та прихована реальність
Станом на третій квартал 2025 року статистика охоплює 683 інституційні заклади у сферах освіти, охорони здоров’я та соціального захисту. Саме тут перебувають діти з різними життєвими історіями, але з однаковим статусом вихованців системи.
24 916 дітей знаходяться у закладах цілодобово. З них 20 861 дитина має батьків, які не позбавлені батьківських прав. Цей факт є одним із найболючіших, адже він свідчить не про відсутність сім’ї, а про її неспроможність або відсутність підтримки з боку держави.
Інтернат часто стає рішенням для родин, що опинилися у складних життєвих обставинах: бідність, хвороби, інвалідність дитини, внутрішнє переміщення, психологічне виснаження. Замість допомоги сім’ї держава роками пропонувала ізоляцію дитини від родинного середовища.
Особливо тривожним є той факт, що серед 82 599 дітей в інституційних закладах 14 631 мають інвалідність. Для багатьох із них інтернат стає не просто місцем навчання, а простором, де обмежуються шанси на соціалізацію та самостійне життя.
Життя в інтернаті формує іншу модель світу. Дитина звикає до колективності без особистих меж, до відсутності стабільного дорослого, до постійної зміни вихователів. Це не проходить безслідно і залишає глибокий відбиток на майбутньому.
Діти-сироти і діти з батьками: нерівність усередині системи
Станом на 30 вересня 2025 року на первинному обліку служб у справах дітей перебували 59 816 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. Більшість із них не живуть в інтернатах, що є важливим зрушенням у державній політиці.
42 898 дітей виховуються під опікою або піклуванням. Ще 12 121 дитина зростає у прийомних сім’ях та дитячих будинках сімейного типу. Ці цифри свідчать, що сімейні форми виховання поступово стають пріоритетними.
Втім, лише 4 055 дітей із майже 25 тисяч цілодобових вихованців інтернатів мають статус сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування. Таким чином, інтернатна система фактично обслуговує не сирітство, а соціальні проблеми дорослих.
Діти, які мають батьків, але живуть в інтернаті, часто перебувають у «сірій зоні». Вони не можуть бути усиновлені, рідко потрапляють у прийомні сім’ї та роками залишаються у закритій системі без перспективи змін.
Це породжує глибоку несправедливість: дитина формально має родину, але фактично позбавлена сімейного тепла, індивідуальної уваги та стабільної прив’язаності. Така ситуація є одним із найсерйозніших викликів для системи захисту прав дитини.
Сімейні форми виховання і тимчасові рішення
Упродовж 2025 року держава продовжила влаштовувати дітей до сімейних форм виховання. Під опіку та піклування передали 4 917 дітей, до прийомних сімей — 598, до дитячих будинків сімейного типу — 985. Усиновлення отримали 859 дітей.
Кожне усиновлення — це не просто зміна юридичного статусу, а шанс для дитини на інше життя. Проте ці цифри все ще виглядають надто скромними на тлі масштабів інституційного виховання.
Окремо варто говорити про патронат над дитиною. Це тимчасова форма підтримки для дітей, які опинилися у кризовій ситуації. Вона дає можливість зберегти дитину поза інтернатом, поки вирішується доля родини або правовий статус.
Водночас відсутність публічної статистики щодо кількості дітей під патронатом ускладнює оцінку ефективності цього механізму. Прозорість і відкриті дані є критично важливими для формування довіри до системи.
Додатковим викликом залишається облік дітей, які втратили батьківське піклування внаслідок воєнних дій. Окремий реєстр таких дітей ведеться лише з 1 вересня 2025 року, що означає: реальні масштаби проблеми ще не до кінця усвідомлені.
Висновок. Час змінювати фокус
Статистика 2025 року чітко показує: проблема інтернатних закладів в Україні — це не лише питання сирітства. Це питання бідності, відсутності підтримки сімей, нестачі послуг за місцем проживання та інерції старої системи.
Поки більшість дітей в інтернатах мають живих батьків, держава фактично визнає власну неспроможність допомогти родині зберегти дитину вдома. Інституційне виховання залишається найдорожчим і водночас найменш ефективним шляхом.
Майбутнє системи захисту дітей лежить у розвитку сімейних форм виховання, раннього втручання та комплексної підтримки родин у кризі. Це потребує не лише коштів, а й зміни мислення.
Кожна дитина має право зростати в сім’ї, а не в системі. І цифри 2025 року — це дзеркало, у яке суспільству доведеться подивитися чесно, без ілюзій і виправдань.
Лише тоді інтернат перестане бути нормою, а стане винятком, до якого звертаються лише тоді, коли всі інші шляхи справді вичерпані.
