Протести в Ірані знову стали тестом на міцність системи, але цього разу тиск подвійний. Усередині країни накопичився гнів через економічну кризу, ззовні — зростає ризик, що будь-яка нестабільність стане приводом для нових ударів США та Ізраїлю.
Поточна хвиля почалася як страйк базару та торговців у Тегерані, а далі розповзлася на інші міста й університети. Її живить іранський ріал, що знецінюється, та інфляція, яка роз’їдає зарплати й заощадження, перетворюючи ціни на щоденну політичну кризу.
Символічно, що старт дали не лише активісти, а й дрібний бізнес. Для режиму це небезпечний індикатор: коли «економічний тил» — крамарі та ринки — переходять у протест, влада втрачає відчуття керованості навіть без масових маршів у центрі столиці.
Динаміка швидко ускладнилася. Частина акцій лишається мирною, але з’являються сутички, підпали та атаки на символи влади. Правозахисні групи повідомляють про загиблих і сотні затримань, а силовики — про «організовані осередки» й загрози зброї.
На тлі безладу зовнішня загроза стала не абстракцією. Дональд Трамп публічно попередив Іран, що США можуть втрутитися, якщо влада почне вбивати «мирних протестувальників». Для Тегерана це звучить як натяк: внутрішня криза може стати приводом для силового сценарію.
Ізраїль також демонструє політичну підтримку протестам, а іранські еліти читають це як сигнал про можливе «вікно можливостей» для атаки. Тут працює проста логіка регіону: коли противник зайнятий вулицею та страйками, його оборонні й розвідувальні контури слабшають.
Президент Масуд Пезешкіан намагається говорити м’якше, апелюючи до діалогу й «легітимних вимог» людей. Та його простір обмежений системою, де ключові рішення концентруються навколо верховної влади й силового блоку, а швидких економічних рішень майже немає.
Верховний лідер Алі Хаменеї традиційно схиляється до жорсткої лінії: покарання «порушників» і пояснення проблем «ворогами». Це класична розвилка: президентська риторика може знижувати температуру, але якщо силовики підуть на максимальне придушення, довіра й лояльність руйнуються ще швидше.
Економічна криза тут не фон, а мотор. Санкції США та обмеження для банківських операцій з 2018 року звузили валютний коридор Ірану, а «повернення» санкцій і невизначеність навколо ядерної угоди роблять девальвацію самопідживлюваною.
У такій ситуації будь-які косметичні кроки — зміна керівника центробанку чи підкручування валютних правил — дають короткий ефект. Без системного виходу на зняття частини санкцій і без атаки на корупцію влада лише переносить проблему, але не гасить її, і це бачать на ринках.
Другий шар — пам’ять про попередні вибухи: 2019 рік із протестами через пальне, 2022 — хвиля, що виросла з жіночого руху. Сьогодні масштаб може бути меншим у столиці, але географія ширша, а накопичена втома від бідності робить іскру дешевшою.
Особлива зона ризику — силовий апарат. Коли інфляція з’їдає доходи не лише громадян, а й поліцейських та військових, «вартість лояльності» зростає. Держава змушена або платити більше, або більше тиснути, а обидва варіанти прискорюють фінансове виснаження.
Зовнішньополітичний контекст додає нервозності. Після ударів 2025 року навколо ядерних об’єктів і загальної ескалації з Ізраїлем будь-яка внутрішня слабкість сприймається як шанс повторити тиск. Це підштовхує Тегеран до оборонної мобілізації, а не до компромісів.
Окрема проблема — ядерна угода. Для стабілізації економіки потрібні канали торгівлі й фінансів, а для цього — домовленості із Заходом. Але переговори політично токсичні: поступки виглядають як слабкість, а відмова веде до нових санкцій і, потенційно, ударів.
Тому режим часто обирає тактику «пережити тиждень». Часткові канікули, точкові послаблення, контроль інформації — усе, щоб знизити температуру без зміни курсу. Проте ця модель погано працює, коли страйк базару перетворюється на ланцюгову реакцію в провінції.
Ще один фактор — інформаційне поле. Влада вважає, що опозиція координується з-за кордону, і тому реагує як на безпекову операцію, а не на соціальний протест. Це веде до жорсткіших затримань і підсилює відчуття у людей, що їх не чують.
З точки зору реальної політики в Ірані головне питання зараз не «чи буде компроміс», а «якою ціною його уникнуть». Якщо ставка робиться лише на репресії, хвиля може стихнути, але не зникне — вона повернеться з більшим насильством і меншою керованістю.
Для США та Ізраїлю дилема інша: підтримка протестів може підігріти внутрішню дестабілізацію, але водночас дає Тегерану аргумент, що «все керується зовні». Це зміцнює жорстке крило й ускладнює будь-які переговори, навіть прагматичні.
У короткій перспективі вирішальним стане темп економіки: чи зупиниться падіння ріалу й чи знизиться інфляція хоча б на рівні очікувань. Якщо ні, протести в Ірані продовжать розростатися через побут, а не через ідеологію — і це найважче гасити силою.
У середній перспективі країна заходить у небезпечну «вилку». З одного боку — внутрішня нестабільність і втома суспільства, з іншого — зовнішня загроза, що штовхає режим до ще більшої жорсткості. У цій логіці безпека режиму стає самодостатньою метою, а реформи — розкішшю.
