Війна між Україною та Росією входить у фазу, де кожен тиждень стискає простір для помилок. Київ б’є дронами по російській логістиці, Москва відповідає ракетними й дроновими атаками по українських містах, а ризик неконтрольованої ескалації зростає швидше, ніж дипломатичні механізми встигають реагувати.
У цей момент американська дипломатія виглядає розосередженою. Головні неформальні переговорники Дональда Трампа — Стів Віткофф і Джаред Кушнер — дедалі більше занурені в іранський напрямок. Саме вони залишаються ключовими каналами для України й Росії, хоча війна в Європі потребує не випадкових контактів, а щоденної, структурованої роботи.
Цей дисбаланс особливо помітний на тлі кадрового вакууму. Посада посла США в Москві залишається незаповненою вже понад рік, а американське представництво в Києві також працює без повноцінного політичного центру після відставки тимчасової очільниці місії. У класичній дипломатії такі порожнечі компенсують інституції. У нинішній моделі Трампа все сходиться до кількох людей.
За оцінкою Дейком, саме в цьому полягає головна вразливість американського підходу: війна, яка вимагає широкої дипломатичної архітектури, опинилася в руках вузького кола переговорників із логікою приватної угоди. Там, де потрібні посли, експертні групи, військові канали, санкційні команди й постійний контакт із союзниками, Вашингтон часто покладається на особистий доступ до президента.
Віткофф і Кушнер цінні для обох сторін саме цим доступом. Для Києва вони є шляхом до Трампа, від якого залежать зброя, ППО, санкції й переговорна рамка. Для Москви вони є каналом до людини, здатної впливати на питання, які Кремль вважає стратегічними: статус України щодо НАТО, контури можливого миру, санкційний режим і майбутні економічні домовленості.
Але те, що є перевагою, одночасно стає bottleneck — вузьким горлом. Дві людини не можуть замінити повноцінну дипломатичну машину, особливо коли вони паралельно ведуть інший великий кризовий напрямок. Іран поглинає час, увагу й політичний капітал Білого дому, тоді як російсько-українська війна не чекає, поки у Вашингтоні звільниться розклад.
Зеленський уже публічно дав зрозуміти, що Україна не відчуває себе головним пріоритетом США. Його формула про «чергу цих війн» звучить не як образа, а як холодна діагностика. Для Києва небезпечно бути другим питанням у момент, коли Росія збільшує масштаби ударів, а українська оборона потребує швидких рішень щодо перехоплювачів, далекобійності й стабільності постачань.
Путін, навпаки, використовує паузу. Він говорить, що розуміє зайнятість Вашингтона Іраном, але на полі бою не робить паузи. Російські удари по Києву, атаки по енергетиці, тиск на Донеччині й вимоги щодо українських територій продовжуються. Кремль добре знає: дипломатична неуважність противника часто створює простір для військового натиску.
Москва також чекає повернення Віткоффа і Кушнера до російського треку. Для Кремля це зручний формат: не широка коаліція союзників України, не складна європейська рамка, а контакт із людьми, які мислять мовою прямої домовленості. Путін цінує такі канали, бо вони дозволяють обходити частину традиційної дипломатичної інфраструктури.
Для України цей формат значно ризикованіший. Київ потребує не просто посередників, а партнерів, які розуміють ціну кожної поступки. Мирна угода, побудована як швидка політична перемога для Вашингтона, може легко перетворитися на винагороду Росії за агресію, якщо в ній не буде жорстких гарантій безпеки, військової спроможності України й реального тиску на Москву.
Саме тому відсутність візиту Віткоффа до України має не лише символічне значення. Він неодноразово зустрічався з Путіним, але не побачив українську війну з Києва, Харкова, Одеси чи прифронтових міст. Неможливо повністю зрозуміти логіку української позиції, якщо знати її лише через переговорні кімнати, карти й телефонні розмови.
Американський підхід Трампа базується на вірі в персональну угоду. Це стиль бізнес-переговорів, перенесений у простір великої війни: знайти людей із доступом, посадити сторони поруч, намацати обмін, закрити конфлікт. Але війна Росії проти України не є суперечкою за ціну активу. Це війна за територію, безпеку Європи, міжнародний порядок і право держави існувати без зовнішнього диктату.
Тут небезпечна не сама спроба домовлятися. Небезпечна ілюзія, що домовленість можлива без зміни розрахунків Кремля. Якщо Росія вірить, що може отримати більше через удари по містах, наступ на Донбасі й тиск на Вашингтон, вона не піде на справедливий мир. Вона піде лише на паузу, яка дасть їй час відновити сили.
Водночас війна швидко змінюється. Україна нарощує далекобійні удари по російській нафтовій інфраструктурі, логістиці та військових об’єктах. Росія посилює повітряний терор, використовуючи балістичні ракети, дрони й керовані авіабомби. Це вже не застиглий конфлікт, який може чекати дипломатичного вікна. Це рухома ескалаційна система.
У такій системі дипломатичний вакуум сам стає фактором ризику. Коли немає постійного американського каналу в Києві й Москві, менше можливостей запобігати помилкам, читати наміри, координувати союзників і впливати на рішення сторін. А коли вся вага покладена на кількох людей, кожне їхнє відволікання створює стратегічну тишу.
Європа також не заповнила цю порожнечу. Союзники України мають ресурси, вплив і політичну волю, але досі не виробили єдиного механізму прямої розмови з Кремлем, який міг би доповнити або врівноважити американський канал. У результаті всі знову дивляться на Вашингтон, навіть коли Вашингтон дивиться в інший бік.
Для Трампа українська війна може здаватися далекою. Він говорив про неї як про конфлікт, що майже не зачіпає США, окрім продажу зброї. Але така дистанція оманлива. Якщо Росія вийде з війни з відчуттям успіху, це змінить безпекову архітектуру Європи, посилить авторитарні режими й поставить під сумнів готовність США захищати власних союзників.
Україна в цій ситуації не просить, щоб Іран зник із порядку денного. Вона просить, щоб її війна не стала другорядною саме тоді, коли рішення найбільше важать. Бо для Києва дипломатична пауза вимірюється не календарем Білого дому, а нічними ударами, загиблими цивільними, виснаженням ППО і втратою людей на фронті.
Головний парадокс нинішнього моменту в тому, що всі говорять про потребу завершити війну, але інструментів для цього стає менше. Канали є, але вони вузькі. Контакти є, але вони нерівномірні. Риторика миру є, але Росія продовжує воювати так, ніби дипломатія лише ще один театр бойових дій.
Тому питання не в тому, чи повернуться Віткофф і Кушнер до українського треку після Ірану. Питання в тому, чи може найкривавіша війна в Європі після Другої світової залежати від того, коли в кількох президентських посланців з’явиться час. Конфлікт такого масштабу не чекає черги. Якщо ним не займаються щодня, він сам створює нові умови — ракетами, дронами, руїнами й наступними втратами.
