Коли ізраїльські ракети обрушилися на Іран у п’ятницю вночі, багато громадян країни виявилися просто не готовими до війни: без працюючих сирен, із дефіцитом бомбосховищ і відсутністю чітких рекомендацій від держави. Громадяни — студенти, працівники метро та прості перехожі — опинилися у невіданні, куди йти та що робити, аби врятуватися від нових ударів.
У соцмережах почали ширитися інфографіки та короткі відеоінструкції: як відрізняти звуки ракетного удару від інтерцепції системи ППО, як заспокоювати дітей у бомбосховищах і як діяти під час раптового повітряного тривоги. Багато з цих порад готували не рятувальники, а блогери, митці й кухарі, які через особисті зв’язки збирали інформацію та швидко її адаптували для Instagram, Telegram і WhatsApp.
У групових чатах близькі розповідали один одному про те, де на їхньому шляху є підземний перехід метро чи старий радянський бомбосховище, що може слугувати укриттям. Однак ці дані залишалися неперевіреними та часто суперечливими: один допис радив залишатися в метро, інший – тікати за межі міста, декотрі заклики взагалі повторювали поради з часів ірано-іракської війни 1980-х.
Люди із досвідом війни зверталися до молоді: пригадували, як колись гуртом рятувалися в сільських будинках, ділилися знанням про те, які звуки свідчать про близький влучення, а які — про відбиту ракету. Для багатьох це були єдині «офісні інструкції», адже державні канали мовчали або давали загальні фрази на кшталт «тримайтеся в укриттях».
Коли зник інтернет або сповільнилося мобільне покриття, люди телефонували родичам і друзям, щоб дізнатися бодай приблизний маршрут евакуації. Порожні заправки й затори на дорогах демонстрували паніку: сім’ї поспішали виїхати з великих міст — у Тегерані утворилися петлі на вулицях, а в Кареджі черги біля виходів з метро тяглися сотні метрів.
У понеділок, на четвертий день ударів, уряд заявив, що мечеті відкриваються як тимчасові сховища цілодобово, а кілька шкіл та підземних переходів метро після вечірніх рейдів будуть готові прийняти людей. Проте соціальні мережі вже переповнилися мемами й іронічними коментарями, що у минулі десятиліття подібні об’єкти використовувалися переважно як тарганники й склади побутового сміття.
Незважаючи на запевнення офіційних осіб, довіра до державних повідомлень залишається низькою. Люди продовжують покладатися на колективні знання та «сусідські чати», де обмінюються точними GPS-координатами бомбосховищ, часовими графіками черг у метро і навіть картами руху «Залізного купола». Такі неформальні мережі рятують життя, але водночас роблять інформаційний простір хаотичним і важкокерованим.
Експерти з гуманітарної допомоги наголошують: у кризових ситуаціях держава мусить діяти прозоро, координуватися з місцевою владою та надсилати чіткі повідомлення через усі доступні канали — не лише через державне ТБ, а й SMS-розсилки, додатки екстреного сповіщення та локальні радіостанції. Наразі ж іранське суспільство доводиться вчитися виживати самотужки.
Без ясних наказів від центру багато іранців бояться повернутися до нормального життя: школи продовжують частково працювати через іспити, а офіси відкриваються за розрізненими графіками, що створює додатковий стрес. У багатьох родинах діти продовжують готуватися до випускних екзаменів, «перекочуючись» зі столів під ліжка, тоді як батьки шукають укриття попередньо заздалегідь, виходячи за навігатором від блогерів.
Сумарно, брак офіційної координації та підтримки змушує іранців покладатися на один одного — через родинні зв’язки, соціальні мережі та громадські ініціативи. Цей феномен демонструє, як навіть у наймодернізованішому суспільстві руйнування інституцій довіри спонукає людей створювати власні системи виживання та безпеки. Надалі варто очікувати, що досвід цієї кризи спричинить запит на реформування системи цивільного захисту та інвестиції в інфраструктуру безпеки, щоб уникнути подібного хаосу під час наступних кризових подій.
