Рішення Європейського суду з прав людини у справі Зоряна Кіся та Тимура Левчука стало маркером не лише для конкретного епізоду насильства у центрі Києва, а й для ширшого питання — чи здатна українська правова система адекватно реагувати на злочини, мотивовані ненавистю. Страсбург чітко зафіксував: держава не виконала базового обов’язку — захистити і розслідувати.
Події, що лягли в основу справи, відбулися ще у 2015 році. Двоє чоловіків, які брали участь у соціальному експерименті щодо рівня толерантності до одностатевих пар, зазнали нападу. У публічному просторі столиці їх атакували, застосувавши перцевий газ і фізичну силу. Інцидент був зафіксований на відео, отримав розголос і не залишав простору для сумнівів у факті злочину.
Однак подальша реакція держави виявилася показовою: кримінальне провадження неодноразово закривалося, нападників так і не встановили, а можливий мотив ненависті не став предметом належного юридичного аналізу. Фактично система продемонструвала байдужість до одного з ключових аспектів справи — дискримінаційної складової.
Саме на цю системну ваду звертав увагу й попередній аналіз «Дейком»: українське правосуддя часто фіксує сам факт насильства, але уникає роботи з мотивом, який є визначальним для кваліфікації злочинів на ґрунті ненависті.
ЄСПЛ, ухвалюючи рішення 9 квітня 2026 року, констатував порушення одразу двох положень Конвенції — заборони дискримінації та права на повагу до приватного і сімейного життя. У центрі аргументації — не лише бездіяльність слідства, а й відсутність інституційної чутливості до вразливих груп. Суд підкреслив: держава зобов’язана не просто розслідувати насильство, а й активно перевіряти можливий мотив упередження.
Це рішення має значення, що виходить далеко за межі конкретної історії. Воно створює прецедент для всієї практики розслідування злочинів проти ЛГБТ-спільноти в Україні. У фокусі — стандарти ефективного розслідування, які передбачають оперативність, незалежність, ретельність і, головне, здатність працювати з дискримінаційними мотивами.
Контекст цієї справи підсилюється ще однією важливою обставиною. У 2025 році український суд уперше визнав фактичні шлюбні відносини між двома чоловіками — саме між Кісем і Левчуком. У 2026 році це рішення підтвердив Верховний Суд. Таким чином, держава одночасно демонструє поступ у сфері правового визнання одностатевих пар і відставання у сфері їхнього захисту.
Цей дисбаланс є ключовим викликом. Формальне розширення прав без ефективного механізму їх захисту створює ілюзію прогресу, але не змінює реального досвіду людей. Напад у центрі столиці та подальша безкарність — це не лише кримінальна проблема, а й сигнал про вразливість перед системою.
Для України, яка інтегрується в європейський правовий простір, такі рішення ЄСПЛ мають подвійне значення. Вони не тільки фіксують порушення, а й задають вектор реформ. Йдеться про зміну підходів у поліції, прокуратурі, судах — від формального розслідування до глибокого аналізу мотивів і контексту.
Питання злочинів на ґрунті ненависті залишається одним із найскладніших для правових систем, що трансформуються. Воно вимагає не лише юридичних інструментів, а й зміни професійної культури. Без цього навіть найкращі закони залишаються деклараціями.
Рішення у справі Кіся і Левчука фактично ставить перед Україною чітке завдання: перетворити принцип рівності з формальної норми на практичний механізм захисту. Інакше кожен новий подібний випадок ризикує повторити той самий сценарій — насильство, безкарність і запізніле втручання Страсбурга.
