Європейські лідери знову зібралися у форматі термінової розмови про Україну на тлі заяв Кремля, що Росія нібито «посилить» свою переговорну позицію. Сигнал простий: Москва намагається підняти ставки саме тоді, коли активізувались дипломатичні контакти.
Приводом стала російська версія про атаку українських дронів на резиденцію Володимира Путіна в Новгородській області. Дмитро Пєсков підтвердив намір «затвердити жорсткіший підхід», але не пояснив, що саме зміниться. Невизначеність працює як інструмент тиску.
Володимир Зеленський публічно відкинув звинувачення, назвавши їх вигадкою і реакцією на позитивні зрушення у перемовинах. Київ наголошує на відсутності доказів і розцінює історію як інформаційну операцію, яка має зірвати рух до припинення вогню.
Міністр закордонних справ Андрій Сибіга додав ключовий акцент: Росія не надала жодних правдоподібних доказів і не надасть, бо події не було. Така відповідь спрямована на міжнародну аудиторію, яка часто реагує на «версії» швидше, ніж на перевірку фактів.
Паралельно кілька держав, зокрема Індія та ОАЕ, висловили занепокоєння або засудили нібито спробу удару. Зеленський критично відреагував на цю позицію, натякаючи на подвійні стандарти, коли регулярні російські удари по цивільних цілях залишаються без належної оцінки.
Європейська розмова відбулася в момент, коли Дональд Трамп активно просуває переговори про мир і прагне виконати власну політичну обіцянку. Після зустрічі Зеленського з Трампом у Мар-а-Лаго пролунали заяви про «прогрес», але без чітких параметрів угоди чи рамок миру.
Важливо, що Трамп паралельно мав телефонні контакти з Путіним, і Кремль подає ці розмови як канал впливу на процес. У російській версії саме під час діалогу з Трампом Путін повідомив про намір переглянути позицію, підкреслюючи власний контроль над темпом переговорів.
На європейському боці з’являється інша рамка: фокус на гарантіях безпеки для України. Прем’єр Нідерландів Дік Схооф заявив, що робота над гарантіями триває без пауз, а союзники в «Коаліції охочих» планують зустріч уже наступного тижня.
До розмови долучилися канцлер Німеччини Фрідріх Мерц, президент Фінляндії Александр Стубб, прем’єр Польщі Дональд Туск і президентка Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн. Це показує: ключові столиці намагаються тримати єдину лінію, навіть якщо деталі ще не узгоджені.
Туск після дзвінка сформулював політичний меседж, який має мобілізувати суспільства: «мир з’явився на горизонті» вперше від початку повномасштабної війни. Проте він прив’язав оптимізм до умов — і насамперед до реальних гарантій безпеки, а не декларацій.
Окремо Туск згадав готовність США брати участь у гарантіях, включно з ідеєю присутності американських військ на кордоні або на лінії зіткнення. Саме цей пункт є найбільш чутливим, бо американська адміністрація раніше виключала наземний контингент в Україні.
Зеленський підтвердив, що Україна хотіла б війська на землі й обговорює це зі США та партнерами з Коаліції охочих. Водночас він визнав очевидне: рішення про розгортання контингенту ухвалюють самі держави, і це буде найважчим етапом політичного торгу.
Після зустрічі у Флориді Зеленський заявив, що зі США «на 100%» погоджені гарантії безпеки, але без деталей. Така формула зручна дипломатично, але ризикована комунікаційно: завищені очікування можуть вибухнути розчаруванням, якщо текст гарантій буде слабким.
Білий дім на запити про конкретику реагує стримано, і це теж сигнал. У темі, де вирішальними є юридичні формулювання та механізми примусу, будь-яка невизначеність грає на користь Кремля, який традиційно випробовує межі допустимого.
Зеленський додав символічний штрих, запросивши Трампа приїхати в Україну прямим рейсом, а не через Польщу потягом. Для Києва це не туризм, а тест: візит означав би впевненість у перспективах припинення вогню і готовність США брати відповідальність.
Поки дипломатія рухається, Кремль демонструє непоступливість. Заяви про «жорсткіші» умови віддзеркалюють відмову Путіна відходити від максималістських територіальних вимог, включно з претензіями на схід України, який Росія не змогла захопити військово.
Путін у публічному форматі підкреслює «успіхи на фронті» і наказує продовжувати наступальні дії для захоплення нових територій. Це класична комбінація: одночасно тиснути силою і вести переговори, щоб перевести військові дії в політичні поступки.
На столі паралельно лежить мирний план США, який Україна намагається переробити під прийнятні умови. Йдеться про перехід від 28-пунктового проєкту до 20-пунктового плану, де прибираються або уточнюються елементи, що виглядали надто вигідними Росії.
Москва вже попередила, що в новій версії є положення, які вона не прийме, зокрема щодо розміру української армії після війни. Це принциповий вузол: Кремль прагне обмежити українську оборону так, щоб реванш був можливим у зручний момент.
Російська дипломатія підсилює цей тиск заявами Сергія Лаврова про 91 дрон і «вже обрані цілі» для відповіді. Такі формулювання часто виконують роль виправдання майбутніх ударів, а також спробу нав’язати наратив «ескалація через Україну».
Трамп, коментуючи заяву про резиденцію, сказав, що був «дуже злий», фактично підігравши російській рамці. Для України це небезпечний сигнал, бо змінює тон у критичний момент: Москва отримує шанс зобразити себе жертвою і вимагати поступок.
Зеленський у відповідь назвав російські звинувачення «новою брехнею» і попередив про ризик провокацій, зокрема можливих ударів по урядових будівлях у Києві. Логіка проста: якщо Росія створює легенду, вона може використати її як прикриття для наступної атаки.
Німецький канцлер Мерц після дзвінка наголосив, що процес миру рухається вперед, а від усіх сторін потрібні прозорість і чесність, включно з Росією. Це правильна позиція, але вона не працює без механізму примусу, бо Кремль системно використовує туман і заперечення.
У цьому контексті «Коаліція охочих» намагається створити практичні запобіжники. Зеленський очікує зустріч радників з нацбезпеки 3 січня в Україні та зустріч лідерів 6 січня у Франції. Це може стати майданчиком для пакета гарантій і моделі контролю припинення вогню.
Далі можливі переговори лідерів США, України та країн коаліції в січні, і лише потім — контакти з російськими представниками «в тому чи іншому форматі». Така послідовність важлива: Київ хоче спочатку зафіксувати гарантії, а вже потім говорити з Москвою.
Найбільший ризик процесу — розрив між словами і зобов’язаннями. Якщо гарантії безпеки залишаться політичними обіцянками без контингенту, без чітких тригерів і без санкційного автомата, Росія сприйме це як запрошення тестувати межі знову.
Другий ризик — «міна» під переговорами у вигляді територій. Путін не демонструє готовності поступатися, а натомість прагне конвертувати часткову окупацію в міжнародне визнання або в заморожування конфлікту з вигідними для Кремля умовами.
Третій ризик — роль третіх країн, які реагують на російські заяви, але не називають агресора агресором. Для України це означає: інформаційні кампанії Москви можуть розмивати міжнародну підтримку, особливо серед держав, що орієнтуються на «нейтралітет».
Для Європи ці переговори — тест на суб’єктність. Якщо ЄС і ключові столиці не сформують власну лінію щодо контингенту, санкцій і відновлення, вони залишаться статистами у трикутнику США—РФ—Україна, де їхні інтереси легко підміняються.
Для України стратегічне завдання в 2026 році — не просто домогтися припинення вогню, а отримати гарантії безпеки, які витримають першу ж кризу. Інакше «горизонт миру» стане короткою паузою перед новою фазою війни, а не виходом із неї.
