Трансатлантична торгівля виглядає як буденність: мільйони європейців працюють у Microsoft, купують американські акції й опалюють домівки газом LNG США. Американці тим часом користуються німецьким софтом, п’ють французьке вино, приймають європейські ліки.
Саме тому останній спалах торговельної війни — погроза додаткових тарифів Трампа на кілька європейських країн, аби “продавити” історію з Гренландією, — став не епізодом, а сигналом. Брюссель відчув: партнер може діяти як опонент, і завтра натисне знову.
Єврокомісія на майданчику Давос через Урсулу фон дер Ляєн пообіцяла відповідь “непохитну, єдину й пропорційну”. Але слова — лише старт: лідери ЄС збираються в Брюсселі, щоб узгодити “шлях уперед” і перевести емоцію у механіку рішень.
За оцінками редакції «Дейком», головна дилема Євросоюзу — не “чи відповідати”, а “чим відповідати так, щоб не вистрелити собі в ногу”: симетричні тарифи б’ють по обох берегах Атлантики, тоді як точковий фінансовий важіль може бути дієвішим.
Перший контур важеля — не мита, а облігації США. Європейські інвестори, за оцінками, тримають близько $2 трлн казначейських облігацій, і це зачіпає нерв американської бюджетної моделі: держборг США зростає, дефіцит вимагає постійного припливу зовнішніх кредиторів.
Економіст Річард Портес назвав боргову траєкторію США “нестійкою” — і саме тут, мовляв, найбільша вразливість. У перекладі з академічної: якщо попит на Treasuries слабшає, дорожчає вартість запозичень, а разом з нею — ціна політики.
Пітер Чейз із German Marshall Fund формулює це ще простіше: підвищення вартості капіталу для уряду США — те, що у Вашингтоні не ігнорують. Але це зброя із віддачею: різкий розпродаж б’є і по самій Європі, бо глобальна фінансова система стоїть на американських бондах.
Тому “продати все” — радше політичний жест, ніж стратегія. Прикладом став датський пенсійний фонд AkademikerPension: він заявив про вихід із приблизно $100 млн у Treasuries наприкінці січня. Сума мізерна для ринку, але сильна як сигнал недовіри.
Сам Дональд Трамп уже погрожував “великою відповіддю”, якщо європейці почнуть розпродавати борг. Натомість міністр фінансів Скотт Бессент публічно назвав наратив про “паніку в Treasuries” хибним і нагадав: це фундамент світового фінансового порядку.
Другий контур — послуги й цифрові послуги. За американськими даними, ЄС купує у США більше послуг, ніж продає у відповідь: приблизно $300 млрд імпорту проти $200 млрд експорту. Це створює дисбаланс, який у кризі перетворюється на потенційний важіль.
Економіст Ерік ван дер Марел попереджає: “відрізати” американські сервіси означає втратити конкурентоспроможність власних індустрій, бо заміна цифрових платформ і хмарних рішень болісна. Проте не все однаково: консалтинг і фінансові послуги замістити легше, ніж big tech.
Тут у Європи є проміжний інструмент: не заборона, а податки на цифрові послуги. Франція та Британія вже мають моделі цифрового збору з онлайн-майданчиків, реклами та пошуку — і саме це довго дратувало команду Трампа як “дискримінацію”.
Третій контур — інституційний, найскладніший: антикоерційний інструмент ЄС, задуманий проти тиску Китаю, теоретично може застосовуватися для обмеження доступу іноземного бізнесу до ринку Євросоюзу. Це вже не “митний пінг-понг”, а санкційна логіка.
Втім, сила Європи впирається у її власну процедуру. У Давосі Бессент іронізував про “страшну європейську робочу групу” — натякаючи на повільність ухвалення рішень. І це не лише дотеп: розрізнені інтереси 27 держав роблять реакцію менш різкою.
Показовим став і інший епізод: Європарламент відтермінував ратифікацію одного з важливих торговельних напрямів, що вдарило по планах диверсифікації. Критики назвали це “автоголом”: коли ЄС демонструє внутрішню нерішучість, його зовнішній важіль дешевшає.
Ще один шар — енергетика. Європа реально залежить від частини американських поставок LNG та від стабільності трансатлантичних інвестицій. Будь-яка ескалація тарифів або обмежень по сервісах повертається рахунком у цінах для домогосподарств і бізнесу — саме те, чого політики бояться найбільше.
Тому стратегія “налякати США” може перетворитися на стратегію “налякати себе”. Реалістичнішим виглядає сценарій керованого тиску: сигналізувати про здатність діяти на фінансовому полі, але без ривків, які запускають паніку та волатильність.
Для цього ЄС потрібні три речі: єдність у формулюванні “червоних ліній”, швидші процедури запуску контрзаходів і пакет позитивних стимулів — від спільних інвестицій до зниження бар’єрів всередині Союзу. Сила важеля зростає, коли партнер бачить не хаос, а план.
Найближчі тижні покажуть, чи стане “гренландська криза” разовим інцидентом чи новою нормою. Якщо Трамп і надалі тестуватиме Європу тарифами, Брюссель дедалі частіше діставатиме не митні таблиці, а фінансовий і цифровий інструментарій.
У підсумку ЄС має важелі, але не має розкоші використовувати їх грубо. Казначейські облігації, податки на цифрові послуги, антикоерційний інструмент ЄС і правила єдиного ринку працюють лише тоді, коли Європа діє швидко й узгоджено — інакше важіль перетворюється на бутафорію.
