Максим Круглов, заступник голови «Яблука» і колишній депутат Мосміськдуми, опинився в скляній клітці на суді за дві телеграм-публікації 2022 року. Йому інкримінують «завідомо неправдиві відомості» про армію РФ. Якщо визнають винним, загрожує до десяти років ув’язнення.
Адвокатка Наталія Тіхонова каже: обшуки, нічні допити, слідчі тиснуть через посилання на ООН щодо загиблих у Маріуполі й згадки про Бучу. Обидва сюжети — червоні ганчірки для кремлівської пропаганди, яка витісняє факти правовими заборонами.
Круглов у суді називає звинувачення абсурдними: його позиція — публічний заклик до перемир’я і переговорів, що є легітимною політичною думкою. Суд усе одно відправив його в СІЗО до 29 листопада. Репресивна логіка перемагає процесуальну.
Партія «Яблуко» в пострадянські 1990-ті була ліберальним символом, нині ж — кілька мандатів у регіонах і жодного в Думі. Але саме ці залишки опозиційного поля Кремль методично зачищає: від муштри «іноагентів» до кримінальних статей.
Лев Шлосберг під домашнім арештом за «дискредитацію» армії, Бориса Вишневського намагаються зробити «екстремістом» через книгу. «Яблуко» вимагає скасування каральних норм, та державна машина вже давно працює в режимі запобігання інакшості.
Ключовою стала нова редакція статей про «фейки». Вона розмиває межу між умисною брехнею та оціночним судженням, підміняючи доказування намірів автоматичним покаранням. Будь-яка оцінка боїв у Бучі чи Маріуполі стає кримінальним ризиком.
Справи проти «фейків» замикають контур воєнної цензури. Спершу інформаційний монополізм державних каналів, потім — переслідування блогерів, тепер — політики середньої ланки. Режим калібрує страх перед виборами до Держдуми наступного року.
Слідчі використовують Telegram як «сховище доказів». Формула проста: знайти стару публікацію, прив’язати до «завідомості», підсилити експертизою лояльного інституту і вимкнути презумпцію невинуватості. Публічний процес — лише кімната ехо.
Кремль каже, що «відкритий до переговорів», але лише на своїх умовах, фактично ультимативних. Будь-який заклик до припинення вогню з боку опозиції трактують як «дискредитацію» армії. Миротворчий словник оголошують антидержавним.
У справі Круглова важливий прецедент: посилання на міжнародні джерела (ООН) не захищає. Внутрішній закон переважає над фактами ззовні, формуючи юрисдикцію «власної реальності». Це відрізає росіян від верифікації війни глобально.
Репресії розраховані не лише на кару, а й на замороження суспільства. Ефект «холодної ванни»: політики самоцензуруються, журналісти емігрують, а громадяни втрачають навички публічної дискусії. Локальні осередки протесту гаснуть одиночками.
«Яблуко» вперто наголошує: каральні статті треба скасувати. Але для цього потрібна політична воля інституцій, а їхні рукояті давно зварені в один важіль. Судова влада вбудована в вертикаль, де «репресивні закони» — не збій, а норма.
Суспільна ціна такої політики — глуха економіка і «військова втома». Паралельний бюджет на безпеку росте, інвестиції скорочуються, тисне міграція фахівців. Репресії проти антивоєнних політиків лише пришвидшують відтік людського капіталу.
Кейс Круглова показує техніку «вибіркової всеохопності». Не саджають усіх — саджають достатньо, щоб кожен відчув себе наступним. Це дешевше, ніж масові чистки, та ефективніше для самоконтролю суспільства і заморожування «антивоєнного руху».
Ще одна мета — делегітимація альтернативи. Коли «свобода слова» зводиться до прокурорського трактату, бюлетень на виборах стає пустою формальністю. Влада не переконує — вона скорочує поле вибору до однієї «допустимої» позиції.
Чому важливо саме зараз? Виборчий цикл вже стартує. Будь-які гасла про «перемир’я» без кремлівських умов — табу. Кримінальна справа проти поміркованого опозиціонера — сигнал регіонам: не грайте у «центристів», коридор ще вужчий.
Російська цензура підміняє етичну дискусію юридичною. Питання «що сталося в Бучі?» замінюють на питання «чи порушив ти закон, описавши Бучу не так?». Так з поля зникають факти, а залишається лише дисциплінована лояльність.
Парадокс репресій: чим сильніше тиснуть на «припинення вогню», тим очевиднішою стає потреба в реальній дискусії про війну. Глушачи антивоєнних політиків, держава лише прирікає себе на ще дорожчу мобілізацію пропаганди і силовиків.
Міжнародна складова не зникає. Кожен вирок за «фейки» — аргумент для нових списків санкцій, справ у міжнародних інституціях і резолюцій. Кремль називає це «втручанням», але саме він робить внутрішню політику зовнішньою проблемою.
Круглов, Шлосберг, Вишневський — не випадкові імена. Це маркери, що вказують, де проходить межа дозволеного. Сьогодні — «іноагенти», завтра — «екстремісти», післязавтра — «зрадники». Лейбли змінні, репресивна воронка постійна.
Чи є простір для спротиву? У короткій перспективі — лише правозахисна рутина, архівація фактів і міжнародна адвокація. У довгій — повернення публічності через локальні спільноти та «низову» політичну культуру, що нині майже знищена.
Україні цей сюжет нагадує: переговори — не абстракція, а поле смислів. Коли в сусіда криміналізують саму ідею перемир’я, це не про миролюбність, а про нав’язування капітуляції. Сама риторика стає зброєю, яку треба навчитися читати.
Підсумок простий: кримінальна справа проти Максима Круглова — ще один гвинт у конвеєрі політичних переслідувань. Вона цементує «право на війну» і відрізає «право на дискусію». Чим довше триватиме ця архітектура, тим дорожчою буде її деінсталяція.
