Пам’ятник як точка напруги
Рішення Київської міської ради прибрати з публічного простору пам’ятник Михайлу Булгакову на Андріївському узвозі стало не просто адміністративним кроком. Воно перетворилося на символічний жест, який змусив суспільство знову й знову повертатися до питання: що саме ми вшановуємо в міському просторі та чому.
Формальним підґрунтям для цього рішення став висновок Українського інституту національної пам’яті, який визначив Булгакова як носія імперського світогляду та українофобських уявлень. Однак суспільна реакція показала, що справа не лише в експертному висновку й не лише в конкретному письменнику.
Для багатьох киян і мешканців інших міст ця історія стала болючим зіткненням із власною освітою, читацьким досвідом і звичними культурними орієнтирами. Булгаков десятиліттями був частиною канону, нав’язаного через школу, театр і масову культуру, і його присутність у Києві здавалася чимось природним.
Водночас війна радикально змінила оптику сприйняття. Те, що раніше могло здаватися «поза політикою», тепер читається як частина великої системи символів, які формували уявлення про Київ як елемент чужого культурного простору. Пам’ятник у цьому сенсі перестав бути просто скульптурою.
Саме тому дискусія навколо демонтажу вийшла далеко за межі питання «зносити чи ні». Вона стала розмовою про кордони публічної пам’яті, відповідальність за символи та про те, як війна змушує переглядати навіть усталені культурні компроміси.
Хто має право на пам’ять у місті
Обговорення довкола пам’ятника Булгакову оголило різні підходи до роботи з пам’яттю. Частина суспільства наполягає: публічний простір має бути очищений від символів імперської культури, адже вони продовжують відтворювати нерівні відносини між метрополією та колонією.
Інші ж застерігають від спрощень. Для них важливо не лише прибирати, а й пояснювати, контекстуалізувати, залишати сліди складної історії, не перетворюючи її на чорно-білу схему. Саме тут з’являється ідея доповнення пам’ятників новими сенсами замість їх фізичного зникнення.
Художник Саша Курмаз згадує модель, за якої контроверсійні постаті могли б супроводжуватися великими інформаційними табличками, що буквально змінюють сприйняття скульптури. Такий підхід робив би видимими темні сторони біографій і водночас залучав громаду до ухвалення рішень.
Однак випадок Булгакова показав, що не для всіх фігур контекстуалізація є прийнятною. Для значної частини суспільства сам факт його присутності в центрі Києва виглядає як продовження імперського наративу, який десятиліттями витісняв українські голоси.
Питання «хто має право бути вшанованим» неминуче переходить у питання «кого ми досі не помічаємо». Відсутність у столиці пам’ятників Валер’яну Підмогильному чи Івану Нечую-Левицькому стає не менш промовистою, ніж наявність монументів діячам чужої культурної традиції.
Деколонізація як повернення, а не лише демонтаж
Письменниця Світлана Тараторіна називає Булгакова символом системи, яка одних митців підносила, а інших фізично знищувала. У цій логіці він уособлює не лише окрему постать, а цілий механізм культурного відбору, що працював на користь імперії.
Такий погляд зміщує акцент із персональної відповідальності автора на ширший історичний контекст. Йдеться не про заборону читати чи вивчати тексти, а про питання символічної присутності в міському просторі, який формує уявлення про те, хто є «своїм».
Деколонізація в цьому сенсі — це не тільки процес усунення. Це насамперед робота з поверненням витіснених імен, із переосмисленням освітніх програм, із підтримкою української культури як живого й різноманітного явища, а не музейного експоната.
Публічний простір може стати місцем для відновлення справедливості, але лише за умови системного підходу. Інакше демонтаж ризикує перетворитися на серію емоційних жестів без довгострокового бачення.
Саме тому дедалі частіше звучить думка: важливо не лише вирішити, чий пам’ятник прибрати, а й усвідомити, кого і чому ми готові вшановувати натомість. Без цього деколонізація залишатиметься незавершеним процесом.
Чужий канон і культурне самовизначення
Журналіст Дмитро Крапивенко наголошує: українська культура знає чимало ідеологічно суперечливих постатей, але вони залишаються частиною власної традиції. Булгаков же, за його словами, є чужим ціннісно, мовно й культурно.
Це означає, що відмова від публічного вшанування не є цензурою. Йдеться про право суспільства самостійно визначати, які символи репрезентують його ідентичність, а які залишаються частиною іншого культурного простору.
Схожу позицію озвучує Віталій Портников, пов’язуючи присутність російських культурних символів із відтворенням міфів про «русскій Київ». В умовах війни такі міфи перестають бути абстракцією й набувають реальної загрозливості.
Відмова від пам’ятників діячам російської культури в цьому контексті стає актом самозахисту символічного простору. Це спосіб чітко окреслити межі між власною культурою та імперською спадщиною.
При цьому мова не йде про повне викреслення імен із історії чи заборону читання. Йдеться про зміну фокусу: про читання в перекладі, з критичним осмисленням, без монументального возвеличення.
Висновок
Історія з пам’ятником Булгакову показала, що публічний простір більше не може бути нейтральним. Кожен монумент, кожна назва вулиці стає частиною великої розмови про те, ким ми є і ким хочемо бути.
Війна лише загострила ці питання, змусивши суспільство відмовитися від напівтонів. Київ без Булгакова — це не про знищення культури, а про спробу звільнити місце для власного голосу, який надто довго залишався на узбіччі історії.
