Володимир Зеленський публічно звернувся до Дональда Трампа з вимогою змінити саму логіку американського тиску у війні. Сигнал із Києва простий: Україна не відмовляється від переговорів, але не погодиться на модель, у якій її змушують до поступок швидше, ніж Росію — до відповідальності.
У розмові з Politico президент наголосив, що українці втомилися після більш як чотирьох років великої війни, однак не готові приймати російські ультиматуми щодо передачі нових територій. Це важливий акцент: Київ визнає втому суспільства, але не трактує її як готовність до капітуляційного компромісу.
Фраза «нам потрібен більший тиск на Росію, а не на мене» стала ключовою не лише через емоцію, а через політичний зміст. Зеленський фактично відповів на лінію Трампа, який останніми тижнями не раз демонстрував, що значно охочіше публічно підштовхує Київ до угоди, ніж ставить жорсткі умови Москві.
Як оцінює Дейком, це інтерв’ю є спробою змінити рамку переговорів ще до того, як вони увійдуть у вирішальну фазу. Київ хоче зафіксувати базовий принцип: мир не може будуватися на асиметричному тиску, коли агресор зберігає простір для маневру, а жертва має лише погоджуватися. Це редакційний висновок на основі заяв Зеленського та публічної риторики Трампа.
Проблема для України полягає в тому, що вплив Трампа на будь-який майбутній формат перемир’я все одно залишається вирішальним. Зеленський прямо визнає потребу в переговорах і не перекреслює американське посередництво. Але він водночас сигналізує: домовленість без чітких гарантій безпеки може виявитися лише паузою перед новою фазою війни.
Саме тому окремою темою інтерв’ю стали гарантії безпеки. Зеленський дав зрозуміти, що розмови зі США велися, але ясної відповіді, якими саме будуть гарантії і хто забезпечить їхню тривалість, Київ досі не отримав. Для України це не технічна деталь, а ядро будь-якої мирної конструкції.
Тут проявляється головний український страх. Навіть якщо чинний президент США готовий дати сильні запевнення, Київ думає далі за один політичний цикл. Зеленський прямо ставить питання про те, що буде «після Трампа» і «після нього самого». Іншими словами, Україна просить не обіцянку моменту, а систему, яку не зламає зміна влади у Вашингтоні.
Тому ідея затвердження гарантій парламентами та Конгресом виглядає не дипломатичною формальністю, а спробою перетворити політичну волю на правову конструкцію. Київ добре пам’ятає досвід паперових запевнень минулих десятиліть і тепер хоче механізм, який не можна буде легко переглянути новою адміністрацією чи новою більшістю.
На цьому тлі показовою виглядає ще одна лінія інтерв’ю — пропозиція України допомагати союзникам США на Близькому Сході у протидії іранським дронам. За даними кількох джерел, Київ уже готовий відправляти фахівців із безпілотної війни, розраховуючи натомість посилити власну ППО, зокрема отримати дефіцитні ракети PAC-3 для Patriot.
Цей хід має одразу кілька вимірів. По-перше, Україна показує, що вона не лише просить, а й здатна бути постачальником досвіду у новій війні дронів. По-друге, Київ намагається вбудувати себе у ширшу безпекову архітектуру, де американські інтереси на Близькому Сході можуть бути обміняні на практичну підтримку України в Європі.
Але ця ж конструкція містить і ризик. Чим глибше США втягуються у війну з Іраном, тим більша ймовірність, що американські системи ППО, боєприпаси і політична увага переключатимуться з України на Перську затоку. Зеленський фактично намагається не допустити саме цього — щоб Україна не стала побічною жертвою іншої кризи.
Внутрішньоєвропейський фронт для Києва теж не менш складний. Зеленський знову жорстко атакував Віктора Орбана, назвавши його шантажистом через блокування європейського пакета підтримки на 90 мільярдів євро. У цьому сюжеті президент України вже не приховує, що розраховує на обхідний «план Б», якщо угорське вето не буде зняте.
Це означає, що Київ одночасно веде дві окремі, але пов’язані битви. Перша — за те, щоб США не нав’язали мир через виснаження. Друга — за те, щоб Європа не дозволила одній столиці тримати в заручниках фінансову стійкість України. І в обох випадках Зеленський говорить уже не натяками, а максимально прямо.
Показово й те, що Зеленський не відкидає переговорний процес як такий. Навпаки, він каже, що Україна підтримує переговори. Але між словами «переговори» і «угода» він ставить принципову різницю: розмова можлива, якщо вона веде до справедливішої безпеки; нав’язана домовленість, яка фіксує російські завоювання і не має гарантій, для Києва неприйнятна.
Для Трампа це теж незручний сигнал. Його політична лінія базується на обіцянці швидко завершити війну, але що ближче до реальних параметрів миру, то виразніше видно: швидкість тут суперечить якості. Якщо Вашингтон пришвидшує процес без твердих безпекових запобіжників, він може отримати не мир, а відкладену нестабільність. Це аналітичний висновок на основі позиції Києва та публічної лінії Трампа.
Інтерв’ю Зеленського важливе ще й тому, що воно фіксує нову тональність української дипломатії. Київ більше не намагається лише переконувати партнерів у власній правоті загальними формулами. Тепер він виносить у публічний простір сам конфлікт інтересів: Україні потрібен не мир за всяку ціну, а мир, у якому ціна нової війни для Росії буде занадто високою.
У найближчі місяці саме це стане центральним нервом усіх дискусій навколо припинення війни. Чи вдасться Трампу зберегти образ миротворця і водночас дати Україні такі гарантії, які переживуть його президентство? Чи зможе Європа закрити фінансові прогалини, якщо американський курс залишатиметься нестабільним? Відповіді на ці питання визначать не лише умови перемир’я, а й те, чи буде воно тривалим.
У підсумку Зеленський у цій розмові звертався не тільки до Трампа. Він звертався до всієї західної коаліції, яка поступово входить у фазу втоми, торгу й перерозподілу пріоритетів. Його головна теза звучить жорстко, але логічно: якщо тиснути не на Кремль, а на Київ, мир може настати швидше лише на папері — а війна повернеться значно швидше, ніж цього хотіли б у Вашингтоні чи Брюсселі.
