Президент Володимир Зеленський публічно назвав шантажем спроби пов’язати доступ України до європейських коштів із відновленням постачання російської нафти через трубопровід «Дружба». Ця заява стала однією з найгостріших у новій енергетичній суперечці між Києвом та окремими столицями ЄС.
Йдеться про чутливе для всієї Європи питання: чи може Україна в умовах війни, російських атак і тиску на власну інфраструктуру погоджуватися на політичні умови, які фактично повертають вигоду російському нафтовому експорту. Для Банкової відповідь звучить дедалі жорсткіше: ні.
За словами Зеленського, якщо Україна змушена відновлювати транзит російської нафти не з технічних, а з політичних причин, це вже не партнерська дискусія, а форма примусу. Особливо якщо в пакеті таких вимог з’являються натяки на доступ до фінансування, зброї або інших критично важливих рішень.
За попереднім аналізом Дейком, конфлікт довкола «Дружби» вийшов далеко за межі суто енергетичної теми. Він показує, як війна в Україні, санкції проти Росії, позиція Угорщини та внутрішні суперечності ЄС дедалі частіше зливаються в одну політичну кризу, де енергетика стає інструментом торгу.
Зеленський прямо заявив, що особисто виступає проти відновлення постачання російської нафти, якщо це подається як ціна за підтримку України. У його логіці це створює небезпечний прецедент: країна, яка воює проти російської агресії, має погоджуватися на кроки, що полегшують Москві експорт і валютні надходження.
Сам президент наголосив, що не блокує технічне відновлення інфраструктури як такого. Але він відкинув саму постановку питання, за якої запуск трубопроводу «Дружба» стає політичною умовою для доступу до ресурсів Європейського Союзу. У Києві це сприймають як гру на українській вразливості.
У центрі суперечки опинилася сума близько 90 мільярдів євро європейських позик, доступ до яких, за словами Зеленського, не може залежати від того, чи погодиться Україна сприяти поверненню російської нафти на ринок. Саме тому він ужив слово «blackmail» — шантаж, звертаючись до журналістів у Києві.
Особливу увагу президент приділив Угорщині. Він фактично звинуватив нинішнє угорське керівництво в системній політиці блокування або затягування рішень на користь України ще до нинішнього інциденту з «Дружбою». Тобто йдеться не про одноразовий епізод, а про довшу політичну лінію Будапешта.
У Києві давно вважають, що Віктор Орбан послідовно використовує європейські механізми ухвалення рішень для тиску на Україну, одночасно демонструючи м’якше ставлення до Росії. На тлі виборчої кампанії в Угорщині така поведінка лише посилює напругу, адже антиукраїнська риторика знову стає частиною внутрішньої політики.
Зеленський не приховував цього роздратування. Він заявив, що Україна працюватиме з будь-яким лідером у сусідній Угорщині, якщо цей політик не буде союзником Володимира Путіна. У дипломатичній мові це звучить майже як прямий вирок нинішньому формату відносин між Києвом і Будапештом.
Сама труба «Дружба» лишається критично важливим маршрутом для постачання нафти до Угорщини та Словаччини. Вона проходить через західну частину України і вже неодноразово потрапляла під удари під час війни. Однак остання атака, за наявною інформацією, виявилася особливо руйнівною для резервуарів і насосної інфраструктури.
Саме це ускладнює технічний аспект відновлення транзиту. За словами Зеленського, нинішні пошкодження набагато серйозніші, ніж у попередніх випадках, коли «Дружбу» вдавалося повернути до роботи швидше. Тобто суперечка точиться не лише навколо політичної волі, а й навколо реального стану енергетичної інфраструктури України.
Українська сторона через «Нафтогаз» уже представила європейським послам технічні матеріали щодо наслідків російської атаки. Це важливий момент, бо Київ намагається перевести розмову з політичних ультиматумів у площину фактів: об’єкт пошкоджений, роботи складні, а ризики для системи транспортування залишаються високими.
При цьому в Україні окремо наголошують на парадоксі ситуації. Росія сама б’є по інфраструктурі, через яку її ж нафта потрапляє до європейських споживачів, а потім на Україну чинять тиск із вимогою якнайшвидше все відремонтувати. У Києві це виглядає як ще один приклад перекладання наслідків російської війни на жертву агресії.
Зеленський пішов ще далі і порівняв цю історію з рішенням США тимчасово послабити санкції щодо продажу російської нафти. На його думку, логіка однакова: у двох різних випадках ринок і партнери фактично шукають способи повернути російський енергетичний ресурс у міжнародний обіг, попри війну та санкції проти Росії.
Саме це робить нинішню дискусію особливо болючою для Києва. Україна послідовно просуває ідею максимального тиску на російський енергетичний сектор, адже експорт нафти лишається одним із головних джерел фінансування російської війни. Будь-які винятки, послаблення чи політичні компроміси в цій сфері підривають саму логіку санкцій.
Для ЄС ситуація теж дуже незручна. З одного боку, Брюссель декларує підтримку України, продовження військової допомоги та курс на зменшення залежності від російських енергоносіїв. З іншого — окремі держави-члени досі залишаються прив’язаними до старих маршрутів постачання і використовують цю залежність як аргумент у переговорах.
Саме тут проявляється вся складність європейської енергетичної політики. Формально Євросоюз рухається до скорочення ролі російської нафти, але на практиці деякі країни шукають винятки, відтермінування або особливий режим. Трубопровід «Дружба» стає символом того, як старі енергетичні зв’язки продовжують тиснути на політичні рішення.
Для України в цій історії ключовим є принцип. Якщо сьогодні доступ до європейських ресурсів пов’язують із відновленням транзиту російської нафти, завтра аналогічна логіка може поширитися на інші питання — від торговельних маршрутів до санкційних винятків. Саме цього Київ намагається не допустити на самому початку.
У короткостроковій перспективі ремонт «Дружби», за повідомленнями, вже стартував, а відновлення потоків може зайняти близько місяця. Але сам технічний графік тут уже не є головним сюжетом. Важливіше те, хто і на яких умовах намагається використати пошкоджену трубу як важіль впливу на українську позицію.
На цьому тлі позиція Зеленського є не лише емоційною, а й стратегічною. Він намагається зафіксувати межу: Україна не повинна платити політичну ціну за рішення, які прямо чи опосередковано вигідні російській економіці. Особливо коли ця ціна нав’язується під прикриттям європейської солідарності чи бюджетної доцільності.
У ширшому вимірі ця історія показує, як війна в Україні входить у нову фазу, де лінія фронту проходить не тільки по Донбасу чи півдню, а й по трубопроводах, фінансових пакетах, голосуваннях у Брюсселі та двосторонніх конфліктах усередині ЄС. Енергетичний шантаж стає продовженням політичної війни іншими засобами.
Для Будапешта тема «Дружби» має і внутрішньополітичну вагу. Виборча кампанія в Угорщині посилює спокусу грати на страхах щодо безпеки постачання, цін на енергоносії та «захисту національних інтересів». Але з українського погляду така риторика дедалі більше збігається з інтересами Кремля, а не з логікою європейської єдності.
У цьому сенсі слова Зеленського про «антиєвропейську політику» не були випадковими. Він фактично попереджає: якщо питання російської нафти знову стає розмінною монетою в Європі, то виграє від цього не ЄС і не Україна, а Москва, яка отримує підтвердження, що старі залежності досі дозволяють їй впливати на європейські столиці.
Водночас Київ не може повністю ігнорувати практичний бік проблеми. Угорщина і Словаччина залишаються сусідами, членами ЄС і важливими учасниками європейських рішень. Тому українська влада змушена одночасно захищати принципову позицію і шукати спосіб не довести суперечку до ще глибшого дипломатичного розриву.
Саме тому публічна жорсткість Зеленського поєднується з продовженням технічної роботи. «Нафтогаз», профільні служби і українські спецструктури беруть участь у процесі оцінки пошкоджень та відновлення маршруту. Але Київ хоче, щоб у Європі чітко розділяли дві речі: ремонт інфраструктури і політичні умови навколо нього.
Це принципове розділення, бо без нього кожна атака Росії по транзитній системі потенційно перетворюється на інструмент нового тиску на Україну. Москва руйнує, Європа нервує, окремі столиці вимагають гарантій, а Київ опиняється в позиції сторони, яка мусить щось доводити, виправдовувати й відновлювати під зовнішнім натиском.
У підсумку конфлікт довкола «Дружби» оголює відразу кілька проблем. Це і незавершене розлучення Європи з російською нафтою, і політична роль Угорщини в блокуванні рішень ЄС, і вразливість української енергетичної інфраструктури, і ширше питання про те, чи може допомога Україні залежати від вигідних Росії компромісів.
Заява Зеленського в цьому контексті — не просто дипломатичний випад. Це сигнал Європі, що Київ не готовий приймати модель, у якій підтримка України обмінюється на полегшення для російського енергетичного експорту. І чим довше триватиме така логіка, тим глибшими ставатимуть суперечності всередині самої європейської коаліції.
Для України зараз особливо важливо закріпити інший принцип: жодні кошти ЄС, жодна зброя і жодні політичні рішення не повинні ставати інструментом примусу до кроків, що зміцнюють російський нафтовий сектор. Саме тому слово «шантаж» у цьому випадку пролунало не як емоція, а як чітке політичне визначення ситуації.
