Володимир Зеленський заявив у парламенті Великої Британії, що понад 200 українських військових фахівців уже працюють у країнах Близького Сходу, допомагаючи захищатися від іранських дронів. За його словами, українські команди перебувають в Об’єднаних Арабських Еміратах, Катарі, Саудівській Аравії, а також прямують до Кувейту; ще 34 спеціалісти готові до розгортання.
Ця заява прозвучала не як випадковий епізод турне, а як спроба показати: досвід України у війні проти Росії вже став окремим безпековим ресурсом для світу. Зеленський прямо сказав у Лондоні, що “технологічні рішення України можуть бути використані в ситуаціях на кшталт Ормузької протоки”, а в самій промові закликав союзників спільно будувати сучасну багаторівневу ППО проти дронів і ракет.
За попереднім аналізом Дейком, це один із найцікавіших політичних поворотів останніх місяців. Україна, яка ще недавно зверталася до партнерів по допомогу як держава-одержувач, тепер дедалі впевненіше пропонує себе як держава-постачальник конкретної безпекової компетенції. Ідеться не про символічну присутність, а про спробу конвертувати воєнний досвід у нові союзи, контракти й політичну вагу.
Логіка такого кроку цілком прагматична. Росія роками використовує проти України іранські Shahed, часто запускаючи сотні безпілотників за одну ніч. За цей час Київ навчився поєднувати класичну ППО, мобільні вогневі групи, радіоелектронну боротьбу, акустичне виявлення, власні дрони-перехоплювачі та цифровий моніторинг неба. Саме цей набір навичок тепер цікавить держави Перської затоки, які раніше покладалися переважно на дорогі західні ракети-перехоплювачі.
Зеленський окремо наголосив і на вартості. Він заявив, що українські перехоплювачі значно дешевші за традиційні системи, які використовують держави Затоки для збиття дронів. У нинішній війні це ключова перевага: коли противник запускає дешеві масові безпілотники, захист на основі наддорогих ракет стає фінансово виснажливим навіть для багатих країн.
Отже, йдеться не просто про “відправлення експертів”, а про нову модель військово-технологічної дипломатії. Україна продає не лише зброю або консультацію, а доведений на практиці алгоритм захисту від Shahed. У цьому сенсі Близький Схід стає для Києва першою великою вітриною українського антидронового досвіду поза європейським театром війни.
Водночас цей крок має й очевидний політичний підтекст. Зеленський намагається не дозволити, щоб увага Заходу остаточно переключилася з України на війну США, Ізраїлю та Ірану. AP зазначає, що під час поїздки до Лондона він прямо попереджав: близькосхідна криза може відтягнути ресурси й фокус союзників від українського фронту. Перетворюючи Україну на частину відповіді на нову кризу, Київ фактично каже партнерам: ми не периферія цієї історії, ми — частина рішення.
Сам Зеленський формулює це ще жорсткіше. У Лондоні він наголосив, що те, що відбувається навколо Ірану, “не є для України далекою війною”, бо Росія та Іран пов’язані як безпекові партнери. Така рамка дозволяє йому зшити два конфлікти в один аргумент: допомога Україні — це не окремий гуманітарний чи політичний сюжет, а частина ширшого стримування осі Москва—Тегеран.
Дрон-перехоплювач STING FPV демонструється на виставці українських виробників дронів, на тлі російської агресії проти України, в невідомому місці, Україна, 20 лютого 2026 року — Валентин Огіренко
Співробітник компанії SkyFall керує безпілотним літальним апаратом P1-Sun FPV під час випробувального польоту на полігоні в умовах російської агресії проти України, в невідомому місці, Україна, 6 березня 2026 року — Валентин Огіренко
І тут відкривається ще один важливий вимір. Якщо українські команди справді працюють у країнах Затоки, Київ отримує шанс перейти від залежності від союзників до значно складнішої схеми обміну: досвід і технології в обмін на гроші, виробничу кооперацію, дипломатичну підтримку й нові ринки для власної оборонної промисловості. Це вже не тільки війна за виживання, а й боротьба за місце України в майбутній глобальній архітектурі безпеки.
Практичний інтерес держав Затоки тут зрозумілий. Іранські дрони вже не є абстрактною загрозою на чужому фронті. Вони стали прямим інструментом тиску на ОАЕ, Катар, Саудівську Аравію та інші країни регіону. Для них Україна — це не теоретик, а єдина держава, яка кілька років живе під масованими ударами саме такого типу і змушена щодня шукати дешевші та ефективніші рішення.
Але ця історія має й ризики. Чим глибше Київ входить у близькосхідну безпекову екосистему, тим вищий шанс, що Іран сприйматиме Україну вже не лише як жертву російської агресії, а як опосередкованого учасника ширшої антииранської коаліції. Навіть без прямої бойової участі така роль може підвищити дипломатичну й кібернетичну вразливість України. Частина медіа вже повідомляла про погрози з боку іранських посадовців у відповідь на українську допомогу країнам регіону.
Проте для Зеленського переваги, схоже, переважають ризики. У короткій перспективі він отримує шанс утримати Україну в центрі великої міжнародної розмови. У середній — показати, що українська оборонна галузь і військова школа можуть бути потрібні не лише для самозахисту, а й для колективної безпеки партнерів. А в довгій — створити основу для нових безпекових альянсів, у яких Україна буде не просителем, а носієм унікальної компетенції.
Тому новина про “понад 200 українських експертів” на Близькому Сході значить значно більше, ніж кількість відряджених фахівців. Вона фіксує нову політичну роль України: країна, яка навчилася воювати з Shahed під російськими ударами, тепер намагається зробити цей досвід частиною міжнародного ринку безпеки. І якщо Київ зуміє закріпити цю роль, він отримає не лише нові контракти, а й новий аргумент у головній своїй битві — за довгу стратегічну підтримку у війні з Росією.
