14 лютого в календарі давно перестало бути лише датою листівок і сердечок. Поруч із романтикою існує Міжнародний день книгодарування — привід згадати, що любов до людей інколи починається з уважно обраної книжки.
Свято народилося у 2012 році з дитячого запитання до мами: «Чому немає дня, коли дарують книги?». Ініціативу започаткувала американська букблогерка Емі Бродмур, а з 2014-го її підхопила організаторка Емма Перрі; нині долучаються десятки країн.
У цьому жесті працює проста психологія: «подарувати книгу» — означає подарувати час і розмову. На відміну від випадкових сувенірів, книжка довше живе в домі й формує звичку, яку легко передати дітям та друзям.
Як підрахувала редакція «Дейком», у 2026-му книгодарування в Україні все частіше звучить як маленька форма культурного спротиву. Бо коли навколо крихка реальність, підтримка читання стає тихою, але впертою інвестицією в майбутнє громади.
Українську хвилю свята активно підживив книговидавничий сектор: у 2018 році про традицію публічно розповів Віктор Круглов, генеральний директор видавництва «Ранок», і відтоді ідея «подарувати книгу бібліотеці» стала помітнішою в містах і селах.
Цьогорічний контекст робить акцію не символічною, а практичною. За даними Міністерства культури, від початку повномасштабної агресії Росії було зруйновано або пошкоджено 770 бібліотек — це удар по доступу до знань і по культурній інфраструктурі.
Після обстрілів бібліотека часто лишається не лише «про книжки». Вона стає місцем, де заряджають телефони, гріються, шукають інформацію, проводять зустрічі для ВПО й тримають зв’язок між людьми, які втомилися від самотності війни.
Паралельно триває деколонізація фондів: українські публічні бібліотеки масово списують застарілі й токсичні видання. За підрахунками Нацбібліотеки ім. Ярослава Мудрого, у 2022–2023 роках вилучили понад 26 млн книжок, і 66% із них були російськомовні книги.
Це означає просту річ: полиці звільняються швидше, ніж з’являються якісні заміни. Бюджети на поповнення фондів у багатьох громад обмежені, а потреба — величезна: від дитячого читання до сучасної нонфікшн і книжок з української історії.
Тому дарунок бібліотеці — найсильніша традиція цього дня. Одна книжка, поставлена на абонемент, працює десятки разів: її читають різні сім’ї, вона знімає бар’єр «не можу купити» й повертає людині відчуття нормальності.
Але щоб добро не перетворилося на «склад макулатури», важливі правила. Найкраще дарувати нові або охайні видання без пошкоджень, без плісняви, без вирваних сторінок, у темах, які реально цікавлять читачів саме вашої громади.
Друга порада — комунікація. Подзвоніть у бібліотеку й запитайте, що потрібно: інколи їм бракує дитячих енциклопедій, інколи — підліткової прози українською, інколи — книжок для психологічної підтримки, які читають під час тривог.
Третя — точність у виборі. У прифронтових районах часто потрібні короткі тексти й книжки для дітей, які переїхали; у тилових містах — більше сучасної української літератури та книжок про самоосвіту, щоб люди могли перекваліфіковуватися й відновлювати життя.
Так само важливо пам’ятати про бібліотечну логіку: не все, що «улюблене», стане корисним фонду. Застарілі підручники, радянські довідники, видання з відвертою пропагандою або мова ненависті — це те, що бібліотекарі все одно змушені списувати.
У дискусіях часто кажуть: «Є ж електронні книги». Але паперова книжка в бібліотеці — це доступ без гаджета, без підписки, без стабільного інтернету. Для багатьох людей, особливо старших або переміщених, це і досі найнадійніший канал читання.
Книгодарування працює ще й як соціальна «прошивка». Коли в класі або у дворі збирають маленьку поличку для місцевої бібліотеки, люди впізнають одне одного не за політичними ярликами, а за спільною справою: «хочу, щоб діти читали».
Видавництва й книгарні нерідко підсилюють цю хвилю знижками та добірками, але вирішальним лишається локальний вибір. Найкраща книжка — та, яку візьмуть із полиці, а не та, що красиво виглядає на фото в соцмережах.
Окремо варто повернутися до початкової ідеї свята: книги дітям. Дитяче читання — найшвидший спосіб відновити відчуття безпеки, бо історія в книжці має структуру, а життя під час повітряних тривог — часто ні.
Якщо хочеться зробити дію видимою, можна додати до книжки коротку записку: «Для вашої бібліотеки. Дякую, що тримаєте простір знань». Такі дрібниці підтримують не тільки читачів, а й самих бібліотекарів, які працюють у режимі постійного виснаження.
Попереду — відновлення бібліотек і модернізація культурних просторів: мобільні книжкові пункти, партнерства з громадами, нові фонди українською. Але відбудова починається не з грантів, а з довіри — і з кількох книжок, принесених «просто так».
Цього 14 лютого спробуйте зробити жест, який переживе свято: подаруйте книгу бібліотеці у своєму районі. У воєнний час це не дрібниця, а спосіб укріпити громаду там, де тримається країна — на слові, пам’яті й взаємній підтримці.