Близько опівночі Ріно Барілларі їде таксі вузькими вулицями Рима й виглядає знаменитостей біля ресторанів. Він просить водія пригальмувати, миттєво піднімає камеру — і так само швидко опускає її, коли бачить, що “нічого цікавого” немає.
Йому 80, але він досі робить нічні рейди по “гарячих точках” міста, тягнучи важку сумку з технікою. Для нього папараці — не романтика й не гламур, а дисципліна: чекати годинами, питати всіх підряд, тримати контакт із тими, хто знає, де “рухається” світ.
Барілларі прямо говорить: без інформаторів ця робота майже неможлива. Він покладається на мережу людей, які можуть підказати, де з’явився хтось відомий. Інакше ти просто блукаєш нічним містом, витрачаючи час і знімаючи “порожні кадри”.
Його кар’єра триває 65 років, і він бачив Рим у різних епохах. У 1959-му, підлітком із Калабрії, він приїхав до столиці в момент, коли місто жило кіно й було “Голлівудом на Тибрі”. Саме тоді вулиця давала шанс зухвалим.
Спершу він навіть не мав камери й заробляв, підводячи туристів до місцевих фотографів, які знімали їх біля пам’яток і продавали фото. А потім індустрію підживив культурний вибух: у 1960 році вийшов “Солодке життя”, який зробив папараці героєм сюжету.
Сам термін “paparazzo” закріпився після того, як режисер використав його для персонажа-фотографа, а згодом слово підхопили медіа і воно стало частиною світового лексикону. Барілларі встиг стати обличчям цього явища ще тоді, коли воно було новим.
Він відразу прийняв правила гри: ганятися за зірками на скутері, ховатися з довгим об’єктивом у дивних місцях, зриватися з недоїденої вечері після дзвінка “наводки”. Він навіть перевдягався — у священника, монаха чи поліцейського — лише б підійти ближче.
У його манері є впізнавана бравада й жорсткість ремесла. Він каже: папараці не має дружити із знаменитостями, бо тоді перестає бути мисливцем. Спершу — знімок, потім — суперечка. Ексклюзив важливіший за комфорт і за те, “які фото вони хочуть”.
Ця професія завжди була на межі етики та права, і Барілларі це уособлює. Він пишається тим, що є папараці, але визнає, що робота конфліктна й часто закінчується скандалами, бійками й судами, навіть якщо “зірка в публічному місці”.
Найсвіжіший гучний конфлікт — інцидент із Жераром Депардьє у травні 2024 року, коли актор заперечив проти фотографування під час обіду. Барілларі заявляє про побиття й судиться через травми, а з іншого боку є зустрічний позов із протилежними звинуваченнями.
У суді він стоїть на позиції, що публічна особа в публічному місці не може розраховувати на повну приватність. І додає різку пораду: якщо не хочеш уваги, не йди на легендарні центральні локації Рима. Для нього це не цинізм, а правила вулиці.
Ризик фізичного насильства для нього давно став буденністю. Він нараховує понад 160 поїздок у травмпункт, 11 зламаних ребер, один випадок ножового поранення. Камеру йому розбивали десятки разів, і це для нього майже статистика професії.
Його історії — як хроніка зіткнень папараці зі світом слави. Акторка в 1960-х вмазала йому морозивом після компрометуючого кадру. Охоронці Барбари Стрейзанд били його так, що це стало справою з арештами, а мільйонер ударив через фото з принцесою Маргарет.
У свої 80 років Ріно Барілларі, мабуть, найвідоміший папараці Італії, все ще щоночі здійснює обходи популярними місцями Риму в пошуках багатих і знаменитих — Надія Шира Коен
В епізоді з принцесою він віддав камеру, але врятував плівку — заховав її, щоб не втратити доказ і роботу. Така деталь показує не героїзм, а холодний професійний інстинкт: якщо ти не збережеш матеріал, усе інше не має сенсу.
Коли кінематографічний Рим почав тьмяніти, Барілларі змінив фокус і в середині 1960-х знімав уже не лише світські вечері. Він документував тероризм, викрадення й організовану злочинність, використовуючи поліцейський сканер, щоб приїжджати першим.
Він працював у двох римських щоденних виданнях і досі публікується в світській хроніці. Редактори говорять про нього як про людину, що має “нюх” на знаменитостей і при цьому мислить як репортер, здатний знімати не лише гламур.
З роками він сам перетворився на знаменитість. Його виставляли у великих культурних інституціях, а зірки почали фотографуватися з ним, як із символом епохи. Це рідкісний випадок, коли мисливець стає частиною трофейного світу.
Попри вік, він не зупиняється й щовечора виходить “у поле”. Люди поруч кажуть: він робить це не тому, що треба, а тому, що інакше не може. І водночас визнають: наступника його масштабу вони не бачать.
Його дружина описує цю залежність від процесу просто: коли він знімає, він щасливий і ніби повертається в дитинство. У цьому є психологічна правда професії: адреналін і відчуття полювання тримають сильніше, ніж гроші чи статус.
Та найбільша тривога Барілларі — майбутнє ремесла. Він нарікає на технології, які зірки використовують проти камер, і ще більше — на смартфони, що перетворили мільйони людей на конкурентів. Він прямо каже: цифрова епоха стала “агонією папараці”.
Його висновок жорсткий і чесний: щоб вижити, папараці має робити те, що не дасть натовп. Не “узгоджені” фото, не контрольований піар, а кадри, яких не хочуть показувати. Це конфліктна логіка, але саме вона робила професію впливовою.
У підсумку Барілларі виглядає як персонаж, що пережив власну індустрію і став її міфом. Він каже, що прожив “життя мільярдера без жодної копійки”, і це не поза, а формула: слава навколо нього була завжди, але гроші — не головне.
