У день, коли минає чотири роки від повномасштабного вторгнення, Кремль знову змінив рамку розмови: Дмитро Пєсков заявив, що війна в Україні «еволюціонувала» у ширшу конфронтацію із Заходом, бо США та Європа «втрутилися».
Це не новий факт, а політична інтерпретація. Західні столиці називають свою роль підтримкою права України на самооборону й допомогою для стримування агресії; Москва ж намагається довести, що воює не з Україною, а із НАТО та США.
Як оцінила газета «Дейком», така формула на річницю працює як «парасолька» для всього: виправдовує затяжність, пояснює втрати, легітимізує жорсткі рішення всередині РФ і розмиває головне питання — хто почав війну і хто її може зупинити.
Показово, що у тій самій заяві Пєсков одночасно говорить про «відкритість до політико-дипломатичних засобів». Це класичний прийом російської пропаганди: поєднати слово «дипломатія» з мовою ультиматуму, не змінюючи реальної лінії тиску.
Риторика «нас хочуть знищити» — ще й інструмент мобілізації. Вона створює образ «екзистенційної війни», де будь-яка критика оголошується зрадою, а будь-який компроміс — «капітуляцією». Так легше тримати суспільство в тонусі четвертий рік поспіль.
Водночас кремлівський наратив має чітку зовнішню мету: посварити союзників України. Якщо війна — «конфронтація із Заходом», то достатньо посіяти сумніви в ЄС чи США, і Москва сподівається розхитати військову допомогу Україні та санкційну коаліцію.
Тло для заяви — застопорені мирні переговори. Після зустрічей у Женеві (17–18 лютого) сторони не повідомляли про прорив, а наступний раунд досі не оформлений у конкретну дату й місце — саме це Пєсков і підкреслив.
Фраза «все залежить від київського режиму» — спроба перекинути відповідальність за війну на жертву агресії. У такій конструкції Москва ніби «готова до миру», але лише за умов, які Київ трактує як примус до поступок і втрату суверенітету.
Публічною «лінією розлому» лишаються території та безпека. Україна наполягає на безпекових гарантіях і неприйнятності вимог «віддати» Донбас; Росія, навпаки, прагне закріпити окупацію як нову норму — і саме тому переговори буксують.
Коли Пєсков говорить про «втручання Заходу», він оминає ключовий факт: якби не вторгнення, не було б ані пакетів зброї, ані санкцій, ані нових оборонних бюджетів у Європі. Така інверсія потрібна, щоб підмінити причинно-наслідковий зв’язок.
Є і суто практична причина «розширення рамки»: війна дорожчає, а результат вимірюється метрами. На четвертий рік фронт переважно стабілізований, інновації — від дронів до РЕБ — обнулили швидкі прориви, і суспільству РФ треба пояснити, чому «перемога» відкладається.
Прем'єр-міністр Данії Метте Фредеріксен разом із президентом України Володимиром Зеленським бере участь у церемонії вшанування пам'яті загиблих воїнів на Майдані в Києві, Україна, 24 лютого 2026 року — Ріцау Сканпікс
Ще один мотив — переговорна позиція. Коли Москва заявляє, що протистоїть «усьому Заходу», вона підвищує стартову ставку: уявний масштаб ворога має виправдати вимоги щодо «припинення постачань», обмеження армії України та особливих політичних умов.
Паралельно Кремль тестує межі допустимого для партнерів Києва: чи витримає ЄС внутрішні суперечки, чи не зламається під ветуванням окремих столиць, чи збереже США роль посередника. На тлі річниці ці питання звучать особливо гостро.
Саме тому «конфронтація із Заходом» — також повідомлення Брюсселю: будь-які нові санкції проти Росії Москва трактуватиме як «військовий крок», а будь-які сумніви в ЄС — як шанс для торгу й затягування.
Але в реальній політиці Заходу є межа: підтримка України залишається центральним елементом європейської безпеки. На річницю до Києва приїхали європейські лідери, підкреслюючи, що війна не є «локальною сваркою», а питанням порядку в Європі.
Ключова слабкість кремлівського меседжу — у двозначності. Якщо це «війна з Заходом», навіщо потрібні переговори з Україною? Якщо «все залежить від Києва», чому удари по містах і енергетичній інфраструктурі тривають паралельно з розмовами про мир?
Найреалістичніший шлях до зниження ризиків — не великі декларації, а поетапні кроки: гуманітарні треки, обміни, технічні механізми контролю, а далі — предметні домовленості про припинення вогню і гарантії. Але для цього потрібна мінімальна довіра, якої нині бракує.
Пєсков, говорячи «ми сподіваємося, що робота триватиме», залишає двері прочиненими — і водночас не дає параметрів, за яких Москва готова відступити від максималістських вимог. Це означає: дипломатія для Кремля лишається інструментом, а не метою.
Тому головний висновок четвертого року простий: риторика про «конфронтацію із Заходом» — це спроба переписати сюжет війни під власні потреби. Справжня перевірка — не слова про мир, а готовність зупинити насильство і прийняти, що Україна має право на вибір.
