Заява Кремля 15 січня стала показовою: Москва публічно підтримала оцінку Дональда Трампа, ніби мирні переговори буксують через позицію Володимира Зеленського, а не Росії. Для дипломатії це спроба перехопити рамку відповідальності.
Трамп у розмові з Reuters сказав, що Володимир Путін «готовий укласти угоду», а Україна «менш готова», і на запитання, чому немає результату, відповів одним словом: «Зеленський». Це різко контрастує з позицією європейських союзників США.
Кремль устами Дмитра Пєскова фактично підтакнув: «я згоден», підкресливши «відкритість» Москви до перемовин і «відомість» її вимог для американських переговірників. Так формується наратив: Росія нібито «за мир», а Київ «упирається».
За попереднім аналізом Дейком, це не стільки про реальну готовність до припинення вогню, скільки про інформаційний тиск на перемовини США: якщо винним зробити Київ, легше виправдати компроміси щодо територіальних поступок і розм’якшити санкції Заходу.
Фактичний «камінь» у переговорах — карта контролю. Росія утримує близько п’ятої частини України, включно з Кримом, і вимагає, щоб ЗСУ відійшли з частин Донеччини, які Москва заявляє «своїми». Київ відкидає «дарування територій».
Українська позиція в цій логіці більш оборонна: зупинка бойових дій по поточній лінії фронту та гарантії безпеки, які зроблять нове вторгнення надто дорогим. Саме гарантії безпеки останніми тижнями й були центром перемовин.
Американська сторона, за даними Reuters, пропонувала «вільну економічну зону» як елемент компромісу у разі відведення українських військ на сході. Для Києва це звучить як «обгортка» навколо територіального відступу, який суспільно майже не продається.
Саме тому теза «Зеленський гальмує мир» небезпечна: вона зводить складну війну до характерів лідерів і прибирає головне питання — що саме Росія готова віддати або гарантувати в обмін на паузу. Риторичний маневр підміняє предметний торг.
Європейці, як випливає з матеріалу Reuters, послідовно вважають, що Москва не поспішає завершувати війну, прагнучи взяти максимум території та мінімізувати нові обмеження. Їхня логіка проста: коли ініціатива не покарана, вона повторюється.
Кремлю ж вигідно показати, що «м’яч на боці Києва». Це допомагає і в зовнішній політиці, і у внутрішній: будь-який провал переговорів можна пояснити «непоступливістю України», знімаючи тягар із позиції Кремля.
Окремий трек — довіра. Переговорний процес, за Reuters, додатково затьмарила історія, коли Росія звинуватила Україну в спробі атаки на резиденцію Путіна, а Київ назвав це брехнею. Такі епізоди підвищують ціну верифікації будь-яких домовленостей.
Тут упираємося в механіку: навіть якщо підписати папір, хто контролює виконання? Гарантії безпеки — це не гасло, а набір інструментів: ППО, розвіддані, фінансування, присутність партнерів, санкційні «тригери» у разі порушень.
Політична пастка для Трампа — швидкий результат. Його публічна ставка на «готовність Путіна» робить Білий дім співвласником очікувань. Якщо прогресу немає, потрібно або тиснути на Москву, або посилювати тиск на Київ — і саме цього бояться союзники.
Поліцейські машини припарковані біля багатоквартирного будинку після того, як російський безпілотник врізався в його верхні поверхи на тлі нападу Росії на Україну, у Києві, Україна, 15 січня 2026 року — Томас Пітер
Паралельно Кремль натякає на розширення контактів: Пєсков сказав, що Москва готова прийняти Стіва Віткоффа і Джареда Кушнера для додаткових розмов, щойно узгодять дату. Це демонстрація «відкритих дверей» без зміни вимог.
Для України це створює ризик «двоколійності», коли переговори США з Росією йдуть швидше, ніж консультації з Києвом і ЄС. У таких умовах будь-який мирний план може виглядати нав’язаним, а не виробленим спільно.
Що може зробити Київ? Публічно тримати лінію щодо Донбасу і Криму, але водночас нав’язувати порядок денний про припинення вогню, обмін полоненими, гуманітарні коридори та енергетичну безпеку — тобто про те, де поступки не дорівнюють капітуляції.
Що може зробити Вашингтон? Якщо Білий дім справді хоче угоди, доведеться перевести «перемовини США» з персональних оцінок у технічні рамки: мапи, строки, моніторинг, санкції-автомати, гарантії. Інакше «мир» стане лише телевізійною подією.
А що може зробити Москва? Найпростіший тест щирості — зменшення інтенсивності ударів і готовність до симетричного режиму тиші. Але нині Кремль радше просуває позицію, де Україна має відступити, а Росія — «погодитися на переговори».
Тому репліка Пєскова, що «позиція Росії добре відома», звучить як сигнал: предмет торгу вже визначений Москвою наперед. Якщо так, то переговори перетворюються на ультиматум — і тоді звинувачення Зеленського стають інструментом примусу.
У короткій перспективі ця історія підвищить градус у трикутнику Київ—Вашингтон—Брюссель. Європа наполягатиме на жорсткості, Білий дім — на швидкості, Україна — на безпеці. Розрив між «швидким миром» і «справедливим миром» лише зросте.
У довгій перспективі все впирається у відповідь на одне питання: чи є в Кремля стимул зупинитися без винагороди територіями й пом’якшенням санкцій Заходу. Поки такого стимулу не видно, теза «винен Зеленський» працює як димова завіса.
І нарешті — про відповідальність. Війна триває не через риторику, а через здатність сторін продовжувати бойові дії. Якщо переговори зайдуть у глухий кут, змагатимуться не промови, а ресурси: зброя, економіка, підтримка союзників і стійкість суспільств.
Отже, «погодження» Кремля з Трампом — це не прорив, а спроба переписати причини затримки мирних переговорів. Справжній індикатор — чи зміняться російські вимоги щодо Донбасу, Криму та лінії фронту, і чи з’являться реальні гарантії безпеки, а не лише нові звинувачення.
