Кремль 19 березня заявив, що переговори між США, Росією та Україною щодо завершення війни перебувають на “ситуативній паузі” після початку війни навколо Ірану. Речник президента РФ Дмитро Пєсков сказав, що пауза має “очевидні причини”, і додав: щойно американські партнери зможуть приділяти більше уваги українському напрямку, новий раунд контактів може відбутися.
Сам факт цієї заяви важливий не лише як дипломатична ремарка. Вона фіксує очевидне: Близький Схід уже відтягнув на себе частину політичної, військової й медійної уваги Вашингтона, а Москва намагається перетворити це на переговорну перевагу. Російська газета Izvestia навіть прямо написала, що війна в Ірані може підштовхнути Київ до поступок, тобто в Москві нову кризу бачать не як проблему, а як вікно можливостей.
Водночас варто відокремлювати підтверджені факти від кремлівського трактування. Підтверджено, що Пєсков справді оголосив про паузу і пов’язав її з Іраном. Але теза про те, що це автоматично послаблює Україну або наближає її до компромісу, є вже політичною інтерпретацією Москви, а не встановленим фактом.
За попереднім аналізом Дейком, Кремль зараз намагається закріпити вигідну для себе рамку: переговори ніби не зірвані, а лише відкладені через зовнішні обставини. Це дозволяє Москві одночасно зберігати образ сторони, “відкритої до миру”, і продовжувати тиснути на фронті, поки увага США розсіюється між двома війнами.
Для Дональда Трампа ця пауза теж політично неприємна. Він обіцяв завершити війну після повернення до Білого дому, але сам уже називав спроби врегулювання одним із найбільших розчарувань. Отже, зупинка динаміки переговорів б’є не лише по Києву, а й по внутрішньополітичному образу американської адміністрації як сили, здатної швидко нав’язувати угоди.
На практиці це означає просту річ: чим довше триває близькосхідна ескалація, тим менше американського дипломатичного ресурсу лишається на український трек. І саме в цей момент Москва намагається не допустити, щоб пауза виглядала як її відповідальність. Навпаки, Росія подає її як майже технічну перерву, викликану завантаженістю Вашингтона.
При цьому повного згортання російсько-американських контактів не відбувається. За повідомленнями Izvestia, переговори про економічну та інвестиційну співпрацю зі США, якими займається Кирило Дмитрієв, мають продовжитися. Це ще один показовий штрих: Москва не хоче заморожувати весь діалог із Вашингтоном, а лише виводить з активної фази саме тему миру в Україні, де поступки для неї зараз невигідні.
Розрив позицій між сторонами й без того лишався глибоким. За даними Дейком, торік Україна й Росія вели переговори в Туреччині, а цього року проходили сесії за посередництва США в Абу-Дабі та Женеві. Але сторони й далі далеко одна від одної, зокрема через російську вимогу, щоб Україна віддала під контроль Москви всю територію Донецької області.
Саме тому “пауза” не виглядає випадковою. Вона накладається на оцінку американської розвідки, яку 18 березня озвучила директорка Національної розвідки США Тулсі Габбард: Росія, за її словами, “зберігає перевагу” у війні, а до укладення угоди, ймовірно, продовжуватиме війну на виснаження, щоб підривати спроможність і волю Києва до опору. Це фактично підтверджує, що Кремль не бачить для себе нагальної потреби поспішати за стіл реального компромісу.
Україна та її європейські партнери, зі свого боку, наполягають на протилежному: Росії не можна дозволити досягти її цілей через затягування війни та дипломатичне виснаження Заходу. Із цього погляду близькосхідна криза є небезпечною не лише через ціни на нафту чи зміну заголовків у медіа, а тому, що дає Москві шанс знову нав’язати логіку “втоми від України”.
Показово й інше: Путін формально зберігає риторику готовності до миру, але його умови давно відомі й для Києва неприйнятні. Ще у 2024 році він вимагав, щоб Україна відмовилася від прагнення до НАТО і повністю вийшла з чотирьох регіонів, які Росія вважає своїми. Україна натомість не визнає права Росії диктувати такі умови і не погоджується поступатися територіями, які Москва навіть не змогла повністю захопити.
Отже, нинішня “ситуативна пауза” є радше політичним симптомом, ніж технічним збоєм переговорного процесу. Війна навколо Ірану справді відволікає США, але Москва використовує це, щоб перечекати момент, зберегти воєнну ініціативу і посилити тиск на виснаження. Тому головний ризик для України полягає не в самій паузі, а в тому, що Кремль хоче перетворити її на нову норму — доти, доки бойова й дипломатична динаміка лишатиметься для нього вигідною.
