Пам’ять про імперію як основа легітимності
Виступ Олександра Лукашенка в Могильовському районі став черговою ілюстрацією його глибокої прив’язаності до радянського минулого. У промові на відкритті Музею Слави Могильовської області прозвучала не просто туга за колишніми часами, а спроба надати сучасній політиці білоруської влади ідеологічне підґрунтя, вкорінене в уявленнях про «велику країну», що нібито була знищена через втрату моральних принципів.
Ця риторика не є новою для Лукашенка, який регулярно позиціонує себе як «радянську людину». В його уявленні розпад СРСР — це не стільки історичний факт, скільки травма, яку він намагається компенсувати через побудову нової форми єдності з Росією. Він не говорить про державну незалежність, не розвиває дискурс самостійності, а натомість підкреслює «єдність» Білорусі та Росії — не лише політичну, а передусім ментальну, ідентичнісну.
Усе це є частиною спроби сформувати у білоруського суспільства відчуття «спільного коріння» з Москвою. Наголос на тому, що «це наші народи, радянські народи», має на меті стерти межі між націями, які вийшли з-під радянського впливу, і повернути їх — принаймні символічно — у межі колишньої імперії.
Визнання дистанції, яка вже не скорочується
Однак попри риторику про «єдність», Лукашенко фактично визнає, що більшість колишніх радянських республік не мають наміру рухатися в тому ж напрямку. «Не думайте, що навіть колишні радянські республіки прагнуть йти нашим шляхом», — сказав він, підкреслюючи, що відстань між Білоруссю та рештою колишніх членів СРСР «надто велика».
Це визнання звучить майже трагічно. Лукашенко ніби визнає, що історія розвивається всупереч його бажанням. У той час як інші держави — зокрема, країни Балтії, Україна, Грузія, Молдова, а також деякі держави Центральної Азії — намагаються утвердити власні моделі державності, Білорусь дедалі глибше занурюється в залежність від Росії.
Ключові слова в цій риториці — «ми боремося», «ми намагаємося економічно залучити», «показуємо приклад». Ці фрази свідчать про намагання зберегти вплив принаймні на символічному рівні, нав’язати «єдину траєкторію» як приклад правильного розвитку. Але це — боротьба з вітряками. Кожна з колишніх радянських республік має свій історичний і культурний шлях, і прагнення Лукашенка знову зібрати їх довкола Росії суперечить об’єктивному ходу подій.
Союз із Росією: політична угода чи вимушена необхідність?
Зближення Білорусі з Росією, що особливо активізувалося після 2020 року, має не лише ідеологічний вимір, але й глибоко прагматичний. Після масштабних протестів у Білорусі, що вибухнули після сфальсифікованих президентських виборів, Лукашенко опинився в глибокій політичній ізоляції. Його режим був визнаний нелегітимним більшістю демократичних країн, а проти Мінська були введені санкції.
У цьому контексті підтримка Кремля стала для Лукашенка рятівною. Москва надала фінансову, політичну та силову підтримку, що дозволило білоруській владі втриматися. В обмін на це Білорусь почала поступово втрачати залишки самостійності, зокрема, надаючи територію для російських військових підрозділів і фактично ставши частиною стратегічної інфраструктури Москви.
У 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, ця залежність лише посилилася. Білорусь не стала формальною учасницею бойових дій, але її територія активно використовувалася для атак на Україну. Це розміщення озброєнь та підтримка Кремля перетворили Білорусь на частину зони впливу, з якої Москва може здійснювати тиск на сусідів.
Геополітична пастка для Мінська
Білорусь дедалі більше втрачає здатність до самостійної зовнішньої політики. Військове співробітництво з Росією виходить за рамки стандартного партнерства: це вже радше інтеграція. На тлі санкцій, економічної ізоляції та скорочення зв’язків із Заходом, Лукашенко спирається на Москву як єдиного реального партнера.
Та чи справді це вибір? Чи може йтися про свідоме рішення, чи радше про геополітичну безвихідь, створену самим режимом? Саме тут ностальгія за СРСР стає не просто ідеологемою, а засобом виправдання втрати суверенітету. Апеляції до «традицій», «моралі» та «єдності» служать для заміни реальної дискусії про майбутнє — незалежне, європейське, вільне від диктату сильнішого сусіда.
Такі наративи формують внутрішню легітимність режиму, орієнтовану не на модернізацію, а на повернення в минуле. Це минуле, однак, дедалі менше поділяється навіть серед білоруського суспільства, особливо серед молодшого покоління, яке бачить майбутнє поза межами «союзної держави».
Небезпека ідеології «радянських народів»
Лукашенкова заява про те, що «це наші народи, радянські народи», є спробою реанімації концепції, яка давно втратила реальну силу. Колишні радянські республіки більше не сприймають себе як частини одного цілого. Кожна нація будує власну ідентичність, мову, культуру та історичну пам’ять. Ідеї колективного минулого, які ще можна було використати у 90-х роках, тепер дедалі частіше сприймаються як атавізм.
Така риторика небезпечна не лише для білорусів. Вона підживлює експансіоністські настрої в Росії, легітимізує спроби втручання у внутрішні справи інших держав під виглядом «відновлення історичної справедливості». Водночас вона імітує підтримку — замість реального союзу пропонуючи утопічну картину «радянського братства».
Підсумовуючи, можна сказати, що Лукашенкова промова в Могильові — це не просто ностальгійна згадка про минуле. Це маніфест — маніфест незгоди з історією, яка рухається вперед. Це спроба втримати контроль у світі, що дедалі менше готовий миритися з авторитаризмом і залежністю. І що більше Лукашенко намагається тягнути Білорусь назад, у минуле, то помітніше вона втрачає шанс на майбутнє.
