2025 рік став для Москви роком повільного просування, але швидкого зростання амбіцій. Російський наступ приніс менш як відсоток додаткових територій України, натомість коштував сотні тисяч убитих і поранених. Для Путіна цього виявилося достатньо, щоб говорити про «стратегічну ініціативу».
Під час поїздки на командний пункт армії Путіну демонструють «успіхи» під Куп’янськом і майже взятий Покровськ. Навіть коли відкриті джерела спростовують ці перемоги, російська пропаганда вибудовує картинку невпинного руху вперед. Банер «Хто б’ється – перемагає» стає квінтесенцією цього наративу.
Фактична картина поля бою значно складніша. Війна в Україні перетворюється на виснажливе протистояння артилерії, дронів і логістики, де кожен кілометр фронту коштує сотень життів. Однак Кремль готовий платити цю ціну, переконуючи власне населення, що час працює виключно на Росію.
Путін дедалі менше розглядає дипломатію як реальну альтернативу. Проєкт мирний план Трампа, навіть у первісному проросійському вигляді, для нього лише інструмент тиску. Після кожного циклу переговорів Москва демонстративно обстрілює українські міста, підтверджуючи, що ключовим аргументом залишаються ракети.
З військового погляду російський наступ у 2025 році – це сукупність малих тактичних успіхів. За даними аналітиків, з травня по жовтень Росія просунулася трохи більше, ніж за аналогічний період попереднього року, але без проривів. Проте саме ця повільна «повзуча» динаміка й живить віру Путіна в неминучість успіху.
Український військовослужбовець ходить по позиції на передовій поблизу Покровська в Донецькій області у четвер — Через Reuters
Стратегічна логіка Кремля виходить далеко за межі Донбасу. Для Путіна війна – це спроба реваншу за поразку СРСР у холодній війні, спосіб відновити право Росії на «ексклюзивну сферу впливу». Кремль хоче, щоб США й Європа визнали: території між Балтією та Чорним морем не мають права на самостійну політику.
У цьому контексті Донбас і Покровськ – не самоціль, а інструмент демонстрації рішучості. Кожне місто, за яке Збройні сили України тримаються до останнього, використовується російська пропаганда як доказ «неминучої виснаженості» Києва. Загарбник грає на втомі суспільства й на політичних нервових зривів у столицях Заходу.
Паралельно Росія адаптує тактику. Зменшилася кількість масових «м’ясних штурмів», натомість зросла роль невеликих штурмових груп, які просочуються в українські позиції під прикриттям дронів на фронті й артилерії. Електронна боротьба відсувається ближче до лінії зіткнення, зриваючи роботу українських безпілотників.
Та попри ці зміни, casualty rate залишається шокуючим. Аналітики наголошують: російське командування поводиться з піхотою як із витратним матеріалом. Людський ресурс використовується для виснаження української оборони, а не для маневру. Це підкреслює цинічне ставлення Кремля до власного населення.
Україна водночас стикається з дефіцитом людей і техніки. Мобілізація в Україні ускладнена втомою суспільства, економічними втратами й травмами трьох років війни. Дезерції, психологічне вигоряння й проблеми з набором нових бійців створюють проломи, які російські війська намагаються використати в локальних наступах.
Німецький солдат демонструє глушильник безпілотників під час оборонних навчань під назвою «Червоний шторм Браво». Навчання, що відбулися в Гамбурзі, були зосереджені на координації цивільних та військових — Лізі Ніснер
Попри це, багато військових експертів оцінюють російський наступ як «млявий». Високі втрати не приводять до взяття великих міст, а стратегічний перелом так і не настав. Оборона Києва тримається, прифронтові міста, попри руйнування, не падають лавиноподібно. Це означає, що сценарій швидкої капітуляції далекій від реальності.
Проблема в тому, що політика часто спирається не на цифри, а на сприйняття. Путін переконує еліту й населення, що російський наступ, як би повільно він не рухався, є частиною «невідворотного шляху до перемоги». Саме цей образ поступово проникає в частину західного дискурсу, зокрема в риторику Дональда Трампа.
Трамп протягом кількох місяців кардинально змінив тональність. Від заяв про можливість повернення Україною всієї окупованої території він перейшов до прогнозів швидкої втрати Донбасу. Така зміна риторики живиться не стільки реальним станом фронту, скільки російською інформаційною кампанією й втомою від війни в американській політиці.
Військова допомога Заходу залишається критичним фактором. Росія розраховувала, що до 2025 року Західна підтримка послабшає, конгреси заблокують нові пакети, а ЄС загрузне у власних кризах. Частково ці ставки не справдилися. Але кожна затримка в поставках снарядів і ППО одразу відчувається на передовій.
Українська влада опинилася між двома тисками. З одного боку, партнери вимагають «реалістичності» й готовності обговорювати мирний план Трампа з територіальними компромісами. З іншого – суспільство не прийме угоду, яку можна трактувати як капітуляцію. Особливо на тлі чергових ударів по енергетиці та житлових кварталах.
Український військовослужбовець керує автомобілем, коли його колеги їдуть йому назустріч на півдорозі на лінії фронту поблизу Покровська у четвер — Через Reuters
Ситуація в Покровську стала символом цієї дилеми. Місто, яке тримається під ударами ще з 2024 року, має обмежену стратегічну цінність, але величезне політичне значення. Його падіння стане аргументом для російська пропаганда і потенційним тригером зміни настроїв у Білому домі, де Путін намагається сформувати образ «невідворотної поразки України».
При цьому Кремль продовжує робити ставку на те, що врешті-решт зламається не фронт, а політична воля. Базовий розрахунок простий: український спротив вичерпає людський ресурс, а Західна підтримка втомиться від довгих бюджетних циклів. Тоді будь-який новий мирний план Трампа або іншого лідера виглядатиме для Києва менш вигідною, але єдиною альтернативою.
Втім, обидві головні ставки Путіна у 2025 році поки не виправдалися повністю. Українська оборона, попри проломи, не обвалилася, великі міста не посипалися одне за одним. Санкції проти Росії та переведення економіки на воєнні рейки починають відчутніше бити по якості життя й можливостях мобілізації.
Економічний тиск поступово звужує простір маневру Кремля. Зростання військових витрат і падіння доходів від експорту енергоносіїв змушують урізати соціальні програми, збільшувати податки й навантаження на бізнес. У середньостроковій перспективі це неминуче вдарить по внутрішній стабільності й, можливо, по здатності утримувати темпи наступу.
Для України стратегічний висновок очевидний: ключовим полем бою стає не лише Донбас, а й інформаційний простір Заходу. Необхідно переконувати союзників, що війна в Україні – це не боротьба за «кілька відсотків території», а питання збереження правил, які не дозволяють силою перекроювати кордони у Європі.
Українські солдати стріляють по російських безпілотниках у травні. Україні гостро потрібні гроші, технології, розвідка, свіжі війська та підтримка для війни проти російських загарбників — Тайлер Хікс
Саме тому офіційний Київ наполягає, що жоден «реалістичний» сценарій миру не може передбачати юридичного визнання окупації й демілітаризації України. Інакше будь-яка пауза перетвориться для Кремля на перепочинок перед новою фазою агресії. У цій логіці квартира без броньованих дверей не може вважатися безпечною.
2026 рік обіцяє стати тестом на витривалість усіх сторін. Кремль розраховує повторити ставки: на виснаження ЗСУ й ерозію військова допомога Заходу. Україна робить зустрічну ставку – на поглиблення оборонної інтеграції з ЄС, нарощування власного ВПК і збереження внутрішньої мотивації до спротиву.
Чи перетворяться «крихітні здобутки» Росії 2025 року на фундамент реальної перемоги – відкрите питання. Поки що вони більше схожі на політичну декорацію, покликану переконати Путіна, його еліти й скептиків у Вашингтоні, що історія рухається в одному, вигідному Кремлю напрямку.
Утім, історія великих воєн показує: віра лідера у власну невразливість часто стає передумовою стратегічних помилок. Якщо Путін і далі ігноруватиме реальну ціну втрат, обмеженість ресурсів і стійкість український спротив, то маленькі успіхи 2025 року можуть виявитися піком, а не стартом його «неминучої перемоги».
