Публічна заява позафракційної народної депутатки Мар’яни Безуглої щодо самовільного залишення частин половиною військових ЗСУ стала однією з найбільш обговорюваних тем в українському інформаційному просторі. Ця інформація пролунала після виступу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця. Якщо озвучене відповідає дійсності, йдеться не просто про дисциплінарну кризу, а про симптом системного розпаду в окремих секторах армії.
Питання самовільного залишення військової служби (СЗЧ) завжди є болючим у період війни, коли моральна витримка, правові механізми та організаційна структура проходять суворий тест. І хоч частина суспільства схильна звинувачувати окремих вояків у зраді, важливо розуміти, що такі дії не виникають у вакуумі. Вони є наслідком глибших проблем, зокрема, порушень прав військовослужбовців, непрозорих управлінських рішень і часто відсутності діалогу між командуванням та особовим складом.
Доповідь Уповноваженого з прав людини Дмитра Лубінця за 2024 рік підкріплює заяву Безуглої конкретними цифрами. Було зареєстровано 1560 звернень щодо порушення прав людини представниками територіальних центрів комплектування (ТЦК) під час мобілізаційних заходів. Це не просто цифра, а історії реальних людей, багато з яких стали жертвами фізичного чи морального тиску, маніпуляцій, а інколи й прямого насильства.
Звернення здебільшого стосувалися грубого поводження, незрозумілих затримань, непрозорої медичної експертизи. Проблема, яка роками замовчувалась, нині вийшла на поверхню завдяки відкритим виступам як представників влади, так і громадянського суспільства. Зокрема, резонансне відео з Мостиської ТЦК, де юнака з епілепсією після нападу викинули за ворота, стало показовим прикладом цієї кризи.
Омбудсмен наголосив, що хоча тенденція до порушення прав посилилася, водночас покращилася юридична реакція. Все більше справ доходять до суду, відкриваються кримінальні провадження, з'являється бодай часткова відповідальність. Однак, юридичні кроки не завжди йдуть у парі з політичною волею до системних реформ.
Мар'яна Безугла вказала й на конкретні прізвища, які, на її думку, гальмують реформування армії. Зокрема, вона згадала генерала Сирського як уособлення підходу "все покрити й порішати", а також міністра оборони Умєрова, якого охарактеризувала як "візира, майстра тихих домовленостей". Такий підхід, на думку депутатки, є шкідливим, адже сприяє приховуванню проблем замість їхнього вирішення.
Збройні сили України потребують не лише стратегічного озброєння чи міжнародної підтримки, а насамперед довіри всередині власної структури. Якщо військовослужбовець не відчуває, що його права захищені, що до його голосу прислухаються, мотивація воювати падає. Особливо в умовах постійного стресу, небезпеки та побутових труднощів.
Наявність військового омбудсмена, виокремленого від Уповноваженого з прав людини, мала б сприяти кращому контролю. Проте, як зазначає Безугла, його створили, щоб зробити контроль ще більш формальним і "керованим". Це загрожує перетворити інститут на декорацію, яка не здатна дати реальний результат.
Поза політичними обговореннями, за кожною цифрою — особисті історії. Солдати, які не витримують фізичних і моральних навантажень, часто опиняються на межі зриву. Багатьом із них бракує не лише елементарних умов для служби, але й відчуття гідності. Порушення прав, зневага, несправедливість — усе це множить ризики не лише для конкретного воїна, а й для всієї армії.
Військові, які вирішили самовільно залишити службу, не завжди роблять це з корисливих чи злочинних мотивів. Часто йдеться про емоційне вигорання, нездатність боротися з системою, яка не залишає шансів на чесність і прозорість. У мирний час ці фактори вже є критичними, а під час війни — набувають ще більшого значення.
Саме тому важливо не лише карати, а й розуміти. Розмовляти, слухати, створювати умови, за яких військовий не почуватиметься гвинтиком у машині. Це не лише гуманістичний, а й стратегічний підхід, що гарантує боєздатність армії.
Система військового управління потребує не косметичних змін, а глибокої трансформації. Важливо запровадити прозору систему контролю дій командирів, ефективні механізми правового захисту військових, розширити повноваження та вплив правозахисних структур у ЗСУ. Без цього неможливо подолати кризу, яку озвучила Безугла.
Військові повинні мати не лише обов’язки, а й права, які реально працюють. Тільки тоді вони зможуть не просто виконувати накази, а й залишатися внутрішньо мотивованими. Повага до людини в погонах — це не прояв слабкості, а ознака цивілізованої та сильної держави.
Українське суспільство має вимагати не замовчування проблем, а їхнього вирішення. І перший крок до цього — чесна розмова. Саме такою і стала заява Мар’яни Безуглої — неприємна, але необхідна. Бо мовчання в таких умовах — небезпечніше за будь-які втрати.
