Війна в Україні давно вийшла за межі лінії зіткнення. Вона розтягнулася у часі та просторі, залишивши по собі не лише зруйновані міста, а й невидиму небезпеку під ногами. Міни та вибухонебезпечні залишки війни перетворили значні території на зони відкладеного ризику, де навіть після відходу бойових дій життя не повертається до норми.
Станом на початок квітня 2026 року кількість постраждалих від мін перевищила 1400 осіб. Серед них — 147 дітей. Ця цифра фіксує не лише масштаб проблеми, а й її соціальну глибину: мінна загроза вражає тих, хто не має жодного стосунку до бойових дій. Це цивільні, які повертаються додому, працюють у полі або просто намагаються відновити звичне життя.
Особливо показовим є розподіл постраждалих за професіями та соціальними групами. Найбільше — фермери, понад дві сотні людей. Це логічно: сільське господарство стало однією з головних мішеней непрямого впливу війни. Земля, яка мала б годувати, перетворюється на джерело небезпеки.
Як раніше зазначав «Дейком» у своїх аналітичних оглядах, мінна війна має довготривалий ефект, що не зникає разом із завершенням активних бойових дій. Вона формує нову реальність, у якій ризик стає частиною повсякденності, а відновлення — складнішим і дорожчим процесом.
Серед постраждалих також значна кількість безробітних і пенсіонерів — груп, які менш мобільні та часто змушені залишатися в небезпечних районах. Окрему категорію становлять працівники критичної інфраструктури — ті, хто забезпечує функціонування держави навіть у прифронтових умовах. Їхня робота пов’язана з підвищеним ризиком, і мінна небезпека лише посилює цей фактор.
Тривожним сигналом є й кількість постраждалих дітей та учнів. Це свідчить про недостатній рівень інформування або про неможливість повністю убезпечити середовище, у якому вони перебувають. Дитина не здатна оцінити ризик так, як дорослий, і саме тому мінна небезпека для неї є особливо фатальною.
Паралельно з цим формується інфраструктура реагування: відкриваються кримінальні провадження за кожним випадком підриву цивільних, створюються бази даних, працюють інтерактивні мапи забруднених територій. Це не лише інструменти фіксації, а й механізми управління ризиком — вони дозволяють точніше планувати розмінування та інформаційні кампанії.
Однак масштаб проблеми значно перевищує темпи її вирішення. Україна вже входить до числа найбільш замінованих країн світу, і цей статус має довгострокові наслідки для економіки, демографії та безпеки. Кожен гектар непридатної для використання землі — це втрачені ресурси, робочі місця та можливості розвитку.
Мінна загроза також змінює поведінкові моделі населення. Люди уникають певних маршрутів, обмежують господарську діяльність, відкладають повернення до своїх домівок. Виникає новий тип страху — не миттєвого, як під час обстрілів, а тривалого, вбудованого у щоденне життя.
У цьому сенсі війна продовжується навіть там, де замовкли гармати. Вона триває у травмах, у втрачених можливостях, у кожному кроці, зробленому з обережністю. І поки земля залишається небезпечною, повноцінне відновлення країни залишається відкладеним процесом — не лише технічно, а й психологічно.
