Голова білоруського КДБ Іван Тертель несподівано заявив, що його структура намагається налагодити контакти з Україною «для пошуку консенсусу». За офіційною версією, Мінськ прагне сприяти врегулюванню війни, що триває понад три з половиною роки. Але за лаштунками — спроба Білорусі вийти з глибокої ізоляції та знайти нову роль у регіональній грі.
Після зустрічей білоруських дипломатів із представниками ЄС минулого тижня стало очевидно: Лукашенко шукає шлях до обережної «нормалізації». Його режим роками перебував під санкціями за репресії 2020 року й підтримку російського вторгнення. Тепер же офіційний Мінськ говорить про «баланс інтересів сторін» — формулу, яку Москва традиційно вживає для підготовки переговорів під власний контроль.
Тертель підкреслив, що «робота триває» і що «все залежить від української сторони». Це відображає стару тактику Лукашенка — пропонувати себе як посередника у конфліктах, аби зняти тиск Заходу та відновити міжнародну суб’єктність. Подібні «мирні ініціативи» вже були: у 2014–2015 роках Мінськ приймав переговори щодо Донбасу, що дало Білорусі політичний і економічний перепочинок.
Однак нині ситуація інша. Лукашенко фактично став співучасником агресії, дозволивши Кремлю використовувати білоруську територію для нападу на Україну у 2022 році. Попри це, білоруські війська не ввійшли безпосередньо у війну — рішення, яке нині Мінськ намагається подати як «доказ стриманості».
Паралельно з дипломатичними маневрами Трамп неодноразово називав Лукашенка «високо шанованим лідером» і навіть надіслав до Мінська спецпосланця, що призвело до звільнення понад 50 політичних в’язнів. Це виглядає як сигнал: Вашингтон готовий тестувати канали з Мінськом поза рамками санкційної політики ЄС.
У цій логіці «контакти з Україною» стають не ініціативою миротворця, а частиною складнішої комбінації — спроби Лукашенка інтегруватися в нову переговорну архітектуру, яку формують США, Росія та частково Китай. Мінськ може прагнути ролі «буферного гравця», який водночас демонструє лояльність Москві та готовність говорити з Києвом.
Для України така пропозиція — пастка. Мінськ, залежний від російських військових і фінансів, не може виступати нейтральним майданчиком. «Компроміс» у білоруському виконанні майже напевно означатиме вимогу зупинити бойові дії «на поточних лініях», тобто фактичне визнання окупації.
Проте сама риторика про «діалог» свідчить: навіть у колі найближчих союзників Путіна зростає занепокоєння тривалістю війни. Економіка Білорусі виснажена санкціями, експорт обмежений, а режим потребує «кисню» у вигляді зняття частини обмежень. Відтак, спроби контакту з Україною — це радше індикатор втоми режиму, ніж справжній мирний намір.
Європа сприймає сигнали з Мінська обережно. Попередні спроби «відлиги» Лукашенка завжди закінчувалися поверненням до репресій. Водночас ЄС не виключає використання білоруського каналу для посередницьких меседжів до Кремля, якщо це допоможе зменшити ризики ескалації.
Для Києва головне — не допустити легітимізації режиму, який забезпечив агресора плацдармом для нападу. Будь-які контакти можуть вестися лише в контексті гуманітарних або прикордонних питань — без політичних торгів і тим більше без участі в «гібридних» перемовинах, що розмивають відповідальність Москви.
Білоруський «миротворчий сигнал» — радше пробний шар, спрямований на Захід, ніж на Україну. Лукашенко перевіряє, чи готовий світ знову прийняти його у «клуб домовленостей», якщо він допоможе заморозити війну.
Та в реальності будь-який «компроміс» без відновлення українського суверенітету означатиме не мир, а лише паузу перед новим циклом насильства.
